Спершу натрапила на лист, а потім на «статтю». Не було б публікації, напевно, і не згодився б лист. Щось у цьому дивне трохи. У мене чимало копій листів Павла Загребельного. Вислав Григорій Лютий, коли готувався матеріал про його «Маму-Марію». Там багато про що і про кого. Але цей лист хоча й стосується Лютого, але адресований іншому поету.
«Шановний Ігоре! Клопоти мені з цими варязькими іменами. Пишеш І-горе, читається: горе. Пишеш І-горю, читається: горю. А я, хоч маю апостольське ймення, – ні писати, ні говорити не можу. Два роки був практично мертвий, лежав без руху і без мови, дружина моя Елла Михайлівна воскресила мене, тепер терзають уколами, щоб видужав. Навіщо? Бути головнокомандувачем? Мається Ющенко. Стати генієм? Вже є Гончар. Тому тільки й лишається мені, що радіти успіхам на поетичній ниві Ігоря Павлюка та Грицька Лютого з його махновським епосом «Мама Марія», а самому потихеньку перечитувати Геннадія Айгі. Місяць тому я послав Вам свою книжку на адресу Спілки письменників. Мабуть, вона там десь загубилася. На книжці я написав: Ігореві Павлюку, поетові невичерпної сили, в таємничій поліській душі якого дивним, майже містичним чином відлунюють буйні степові голоси незабутніх Миколи Вінграновського і Валерія Іллі. Отака моя «передмова». На більше не маю снаги. Поза тим Vale, як казали розбишаки-римляни.
Щиро Ваш ще живий П. Загребельний у Кончі Озерній 23 липня 2008р.
P.S.
Я став читати поета Ігоря Павлюка з часу публікації його поезії в журналі «Основа». Валерій Ілля тоді передрікав поетові велике майбуття. Не помилився. Його слова годилося б оголосити якимось чином.
П. Загребельний».
Лютого зацькували. Нині взялися за Павлюка. А Павла Архиповича вже давно немає з його авторитетним голосом. Сьогодні прочитала критичну статтю однієї пані, яка «аналізує» поезію Павлюка, надруковану в «Українській літературній газеті». Дивуюся, бо ця пані була надто активною у поливанні брудом поета навіть на сторінці Шевкому. Чи то вона сама такий «борець», чи хтось інший стоїть за її спиною, хто реагує, як бик на червоне, на саме ім’я Павлюка, надто відоме за кордоном в порівнянні з тим «хтось». І настільки відоме, що пасквілі на Павлюка вже дійшли й до іноземних посольств. А що – «дбаємо» про культурні зв’язки й про авторитет України в очах світової спільноти.
Мені цікаво, як воно тим пасквілянтам, що зацькували Лютого? Їх визнали геніями? І чи вони у своїй творчості дорівнялися хоча б до одного вірша Григорія Івановича? Знаю, що дехто деградував і не піднявся вище плінтуса. Заздрість, як відомо, з’їдає і самого заздрісника.
У будь яких змаганнях і конкурсах є переможці й переможені. Є ті, хто радіє і хто не радіє, хто підставляє плече, і хто підставляє підніжку. Є талант і є бездарність. Є гроші. І дуже боляче, коли в цій сув’язі гроші перемагають талант.
А ще боляче, коли поети стають пасквілянтами. Може, тому що не поети, а пасквілянти чи, навпаки, талановиті пасквілянти і бездарні поети? Як думаєте – невже Павло Загребельний не розумівся на сучасній поезії?
Валентина Мастєрова
P.S.
Знала Григорія Лютого багато років. Його бажання видавати журнал “Хортиця” поставило його в певну залежність від директора “Мотор-Січі”, який тепер під арештом за постачання моторів для російських вертольотів уже в часи АТО. Водночас цей директор був спонсором деяких проектів УФК під опікою Бориса Олійника, “опікувався” й запорізькими митцями, яким виставляв умову: робити російськомовний “продукт”, “не зациклюватися на українському”. Хто зациклювався, цієї підтримки позбавлялися.
Григорій підтримав власним підписом лист про другу російську мову, наполягав на перекладах російської поезії. Саме це викликало критику колег, а не “Мама Марія”, номінована на Шевченківську премію. Поему добрим словом підтримали О.Сизоненко, П.Загребельний, навіть Іван Дзюба, і Ви, пані Валентино.
Премії Г.Лютий не отримав, що сприйняв, як цькування, хоча критичні зауваження стосувалися саме його виступу за двомовність.
Нині, як Вам здається, “цькують Павлюка”. Добре собі цькування: щороку в поета виходять книжки, які відзначають преміями, є кілька перекладних видань за кордоном, він став першим лауреатом премії імені Д.Креміня та дипломований багатьма преміями, продукованими чернігівчанином Сергієм Дзюбою.
На фоні широкого розголосу з’явилася маленька репліка Раїси Талалай з абсолютно слушними зауваженнями щодо скоропису в поетичному письмі І.Павлюка. І що, це вже замах на недоторканного? Це завадило йому отримати премію? Це дозволяє скаржитися в посольства — гляньте, який зацькований митець, вартий Нобеля!
В списку цьогорічних номінантів були прекрасні поети — Сергій Чирков та Наталка Фурса, яких чомусь не допустили до другого та третього турів, — йдеться не про саму нагороду, а про визнання рівня їх творів. І ніхто з них не волає про цькування!Так само, як не говорили про цькування Вашого роману, книжки Сергія Осоки, творів деяких публіцистів…
Так,сьогодні книжка поезій фронтовика Лазуткіна набагато цікавіша за зразкову лірику, бо вона про час, а не тільки про себе, коханого.
Нині майже зникла літературна критика, яка оцінювала б свіжі публікації, нові книжки та імена. Гірко, коли деякі дядьки ллють “зацьковані” слізки та не забувають переслідувати тих, хто сумнівається в їхній геніальності.
Тому, пані Валентино, я не погоджуюся з Вами. Понад те — Григорій Лютий, особистість, чоловік, який намагався підтримувати своїх колег, який помирав разом зі своїм Гуляйполем, і, можливо, зовсім інакше оцінював свої погляди на необхідність перекласти Єсеніна.
Ігор Павлюк має підтримку цілої когорти критиків, покликається на нобелівських лауреатів, але не стидається користуватися обмовами колег, які мають свою думку.
Любов Голота
Так. Лютий підтримав ту кляту петицію. Інакше не було б “Хортиці”. І за те він дорого заплатив. І платив до самої смерті. Я знаю, як він плакав у приміщенні Спілки, коли його, голову Запорізької організації НСПУ, вигнав Сидоржевський із якогось там засідання. Я знаю, як Григорію Івановичу погрожували судами, коли його “пішли” з голови обласної організації, і він змушений був написати відкритого листа і звернутися до адвоката.
Багато знаю за багато років телефонної дружби. Дуже довірливої і дуже щирої. А стосовно Ігоря Павлюка. Так не про Національну премію нині йдеться. І не про те, що він її не удостоївся. Я б і листа Павла Архиповича не друкувала, коли б не те жахіття, яке чомусь і після визначення лауреатів, сиплеться на його голову. Це огидно. Тим, паче, що кожен із нас переживав гіркоту і біль після того, як залишилися “за бортом” того лауреатства.
Нащо сипати сіль на рану? Мені й досі не віриться, що Наталя Фурса не отримала Премії, а її отримала Ярина Чорногуз. Це нормально? Талант і ота купа словесної цегли, яку не можна вгризнути?
Ну, і стовно Валерія Іллі. Дорога Любове Василівно, я багато спілкувалася з Валерієм Павловичем. Це саме він згуртував нас навколо “Основи”: Люба Пономаренко, Вячеслав Медвідь, Євгеній Пашковський, Василь Портяк, Ігор Павлюк… Він вірив у нас і підтримував. Без його підтримки я б зійшла з творчої дистанції при тому цькуванні, яке довелося переживати. І не було б ні “Сучої дочки”, ні “Осіннього танго”.
О. Сизоненко написав книгу “Не вбиваймо своїх пророків”. А ми їх століттями вбиваємо. Навіщо? Ну, навіщо?!
Валентина Мастєрова
Павлюк — пророк?!! Ділок, а не пророк.
Так, там де йдеться про справді трагічні долі письменників, які розігралися на межі ХХ-ХХІ століття, багато болю. Лютий — один з них. Думаю, що ще є люди, здатні про них розповісти адекватно, і це обов’язково буде. Але. Невже Ви не помітили, як з’явилися десятки хлопчиків (від 30-ти до 60-ти), які вигадали собі дисидентські біографії, героїчне минуле й нинішнє, живуть за законом тусовки, спираючись на деяких видавців, обгиджуючи справді талановитих письменників? Як намагаються довести, що все почалось з них? Цинічні настільки, що крадуть назви книг, поетичні ідеї, рядки і, навіть, цілі твори своїх ще живих попередників?
Я не маю жодних до Вас претензій, пані Валентино. Але я маю багато прикладів — невідпорних і неймовірних — про таких “пророків”. Ви почали потрібну розмову. Так само — спасибі поетесі, яка зважилася і висловила свою думку. Не варто аж так її звинувачувати, бо вона висловила свою думку. Не треба називати її пасквілянткою, бо вона має сміливість підписувати свої думки власним іменем.
Любов Голота
Цікава дискусія про літературну колотнечу. Не встряючи в неї, лише хочу погодитися щодо далеко не зацькованого Павлюка. Його характеризує уже те, як ласо він хапає висмоктані з пальця так звані «премії і лауреатства» чернігівського розливу від Дзюби і його такої ж висмоктаної з пальця «міжнародної літературної академії». Тобто Павлюк бере участь у «дзюбівщині» (щодо якої досить згадати недавнє хамське заснування «Міжнародної Шевченківської премії»), участь у цій дивовижі в інтелектуальному житті Чернігова, про яку сором’язливо всі мовчать, крім хіба що талановитої і епатажної поетки Ірини Кулаковської.
Петро Антоненко
