«Книжковий арсенал» — це бандерівський рай. Так жартували протягом 5 днів відвідувачі цього фестивалю в Києві. Бо справді, свято української книги – це свято українського духу. Були тут книги угорські і англійські, і польські, і німецькі, і арабські, і російські. Але українських книжок більше. Ціле море.
— Скажіть, будь ласка, ви не знаєте, де можна російською мовою книжку знайти? – навпроти стоїть родина з дитинкою.
Ключове слово ЗНАЙТИ.
Де на Арсеналі російську книжку ЗНАЙТИ? Російські книжки в Україні не лежать всюди, їх уже треба шукати. Відчуваю екстаз.
— Знаю, — відповідаю усміхнено. – Пройдіть прямо і там праворуч є стенд.
Книжкова галузь самоврегулювалася.
Не держава врегулювала. Не влада. Видавці підлаштувалися під споживачів. А споживачам українську книжку дай. Ну, не потрібне нам російське. Це той випадок, коли держава на книговидавництво наплювала – і слава Богу. Українська книга розквітла. Ніхто російське не переслідував. «Нам головне не заважати», — казали видавці. Держава і не заважала. Подумаєш, якісь книжки. Пхе.
І галузь розвинулася.
А коли депутати вирішили таки допомогти, ще й обмежили ввіз російських книжок з початком війни, не стався апокаліпсис – стався розквіт. До речі, ті ж депутати й досі з сумом розповідають, що одним з головних блокувальників ухвалення закону про обмеження ввезення російських книг стала знаєте хто? Ні, не Опоблок. Депутатка Подоляк зі Львова із «Самопомочі».
Ну, то таке. Українці швидко все забувають…
Так от, Бандерівський рай квітнув у Києві з 22 по 26 травня.
Стався і прикрий випадок.
От уявіть собі таку картину. Український куточок, затишна мальована хата. Господинька умостила діточок спатки. Люлі-люлі. Тиша. Соловейко щебече. Всі як у віночку. Затишно на душі. Усі втішені раєм. Аж тут гуп, гуп.
— Жона! – на весь голос. – Аткривай двєрь. Муж прішол. Накривай на стол, налівай. Будєм празновать!
Оце щось таке на Арсеналі відбулося.
Всі тішаться українським світом. Аж тут чинний президент завітав. Та як учеше промову язиком, що у всіх присутніх вуха в трубочку скрутилися.
Народ обступив, слухає, але ж виду не подає. Усміхаються, небораки. А як пішов президент, давай плюватися. Усі дні плювалися в його спину.
— Пані Ларисо, ви бачили?! Чули?!
— Ні, — кажу, — у мене черга улюблених читачів була. А що сталося?
— Зеленський прийшов, виступив язиком, наче в душу наплював. Та як він міг?!!! Та що за неподобство! Ми так тішилися куточком України. Усе зіпсував.
— А ви що? – питаю.
— А що ми можемо?
— Ну, хоч сказали йому, що вам не подобається?
Лупають очима у відповідь. Чоловіки лупають. Жінки лупають. Активісти лупають. Патріоти лупають.
— От погано, пані Ларисо, що Вас там не було. Ви б сказали.
Ви це серйозно, люди?!
Я повинна сказати? А ви нащо там були? Якщо Вам не подобалося, чому не сказали чемно в очі? Пане президенте, тут український світ. Ви тут зі своїм язиком не в тему. Від слова ЗОВСІМ.
Але ж ні, українці. Вам легше ходити потім усі 5 днів і плюватися в спину. І чекати, що хтось прийде і зробить за вас чорну роботу. А ви всі такі стоятимете пухнасті й інтеліґентно та сором’язливо опустите очиці в підлогу.
Так от.
Я вам пропонувала обрати в президенти націоналіста, щоб його не перевиховувати. Ви не схотіли. Ви казали, що перевиховаєте Зеленського. Що всі президенти змінили свою думку, що всі стали українцями. І цей стане.
Хотіли зайнятися перевихованням? Ну, то вперед. Чому ж стояли? Чого чекали? Гарна нагода була сказати чесно і прямо що думаєте. Чому змовчали?
Ну так, плюватися поза очі й обурюватися, коли винуватця поруч немає, легше.
Лариса Ніцой
