Культура

Імперська мотузка для акваріумних рибок

Історія з продажем одним з українських видавництв прав на їхні книжки в Росію викликала бурю емоцій. Не те, щоб у суспільстві, але в певній його частині, так. Яка читає художні книжки і знає українську абетку, а часто ще й вважається творчою і може в’язати слова в складнопідрядні речення.

Сюжет із російськими виданнями мимохіть насвітлив інші, важливіші теми. Наприклад, про якийсь консенсус хоча б у ставленні до російсько-української війни, до самої Росії.

Про спільні правила поведінки, які таки мають існувати, а відтак – і моральну відповідальність для всіх і навіть «для свого кола», із «найсвоїшим» включно. Про прожиткову елементарну пам’ятливість, рівень якої в більшості співгромадян, навіть найпросунутіших і мистецьких, як в акваріумних рибок.

Інакше, хіба були б можливі, скажімо, поїздки гурту письмаків до Москви під час розстрілів на Майдані, от прямо день у день, така вже була в тім іронія і саркастична гримаса небес? Ще й серед майданного хаосу поштовхалися перед від’їздом. Може, й до Лядських воріт підходили, де вже складали трупи, які можна було б сприйняти за понівечені ганчір’яні ляльки, якби не плями крові, що розповзалися по тротуарній плитці з-під неживих голів.

Але білокам’яна ждала, і володарі душ, кинувши якийсь гріш у майданні карнавки, поспішили на вокзал – жаль, звісно, але «очєнь», як трохи згодом писала одна літераторка, «хатєлась увідєть магілу Пастернака». А як відомо, якщо очєнь хочеться, то…

Хіба були б можливі для українського автора за нинішньої ситуації «Кієфскіє лаври», ця закамуфльована під поетичний нерв імперська мотузка, так-так, що разом із павутиною інших, в’яже просто- (чи лукаво-?) душних дітей поетичного племені до материка «русскава міра»?

Фестиваль, куди під час війни запрошують авторів, які друкуються в антологіях, складених кацапськими агітпропагандистами, що безпосередньо – без жодних метафор – убивають українців на їхній же землі, а представники укрсучліту, нє шарєясь, виводять тих дорогоцінних авторів трохи не за ручку на кін, і – головне – лишаються після всього того рукоподавальними. Та й багато всього іншого.

«А я не чув/не чула!» – лунає рефрен, погляди не відводяться вбік, хоч іскра лукавства таки світиться на дні щирих очей. «Жах! Коли це було?» Досить зручна позиція: якщо хтось про щось і справді не чув, це означає, що події не відбулося. Якщо ж факт настільки очевидний, що й заперечувати глупо, включається інший режим, з іншими слоганами: «Це – людина нашого кола! Це важлива постать. Зробіть ще ви стільки, а тоді ставте на карб!»

Як було з недавно почилим бардом, який чи не першим у 1990-х публічно виконав «Ще не вмерла», а 2015-го сповз до того, що поїхав до якогось монастиря десь у помоховілому Прідуральї, щоб пробасувати там власносклепану оду «вєрє, царю і отєчєству».

Ну, я не знаю. Чого ж тоді дивуватися? Це ж літературний «квартал» якийсь. І хіба й не він теж посприяв нинішньому стану речей в Україні? Ще з перших обертів жовтого колеса маскульту, яке прийшло на зміну червоному. В ньому, як спиці, раз по раз частіше зблискували натужно-оптимістичні люди з фальшиво вчепленими усмішками. А колесо розкручувалося собі, втоптуючи чи не все найкраще – відтак незручне – в морок замовчування, в глей жебрацького існування, в «лошадіноє кладбіщє» забуття.

Не помічали? Ні-ні? Отож-бо.

Я не вірю, звичайно, що в нинішню добу пост-правди обговорення подібних тем може щось змінити. Поза тим, розмова на часі. Поза-позавчора.

Павло Вольвач

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.