Загорнуті троянди в целофан,
Шматок кашне з-під кожуха старого.
Се не поет! Істерик і профан!
Минайте. Пріч. “Сахайтеся від нього!” –
Кричали стрічні згарячу, в серцях,
Всі розпавичені, в містечку добре знані.
Поет вростав у землю. Наче цвях,
З землі стирчав. І був він – рана в рані.
Але ж ніколи не стидався ран,
Хоча йому й далеко до атланта.
І після всіх невиспаних зітхань
Згинавсь, немов од сліз тяжких троянда.
Переламався? Випроставсь назад!
Поніс у невідь випещені квіти.
Жінки собі хихикали: “Вар’ят!
Не знав же бог куди його подіти…”
(Петро Мідянка. Поріг. Київ. 1987)
Мідянку вперше побачив на міжнародному фестивалі “Золотий гомін”. Вийшов на сцену, ніби якийсь циган з вокзалу забіг і почав читати вірша про експресіонізму. Заля аплодувала і сміялася. Сміявся і я, хоча не зовсім розумів виступаючого, дикція вимагала кращого.
А потім була осінь 1994 і презентація другої збірки “Фараметлики” в будинку франківської спілки письменників (хтось зробив знимку, де я з Гордоном сидимо й слухаємо виступ 
Петра), яку проводив Андрухович. Проводив украй невдало, зациклившись на екзотичності віршів Мідянки. Саме слово “екзотика-екзотичність” прозвучало більше десяти разів, на що я зауважив Гордонові: “Андруховича перемкнуло, невже більше нічого доброго у тих віршах нема?”.
Вірші ж Мідянки були сповнені історично-побутової й культурно-соціяльної конкретики Срібної Землі. Мідянка добре орієнтувався не тільки в історичних реаліях, але й в мистецьких здобутках українського Закарпаття. Глибина його знань культури Закарпаття вражає. Його використання діалектних форм не було надуманим, кітчевим, як то є в деяких наших навкологуцульських баришень, а органічною потребою виповнити світ тої України, яка для нас і нині виглядає екзотикою, хоча ми вже наповнені і Дідом Иванчиком і Бабою Федихою, тими двома крайнощами, в яких перебуває міт про карпатських гуцулів.
Не буду говорити за побут і Мідянку. Поет і побут, то щось страшне. Пригадую, як зайшов на початку 90-х до їдного нині вже клясика у гуртожиток, на столі якого був кришений хліб, шкарпатеки з підозрілим запахом, друкарська машинка, а жінка вигравала мелодію Скорика на скрипці…
Але Мідянка, попри свою культурологічну інакшість, залишається в силовому полі карнавальної естетики, навіть через екзотику символізму, для більшості українських читачів яких вона звучить як замовлянських севлуських циганів на франківському вокзалі. І нема на то ради…
Євген Баран
