«Отже: моє поетичне минуле було ганебним. Тобто відсутнім. Тобто – його не було. Я не подавав версифікаційних сигналів ані в пубертатний період, ані в сезон першої закоханості, ані на етапі хаотичного сексуального становлення»;
“Безрадісні, позбавлені поетичного злету роки потяглися сірою пеленою. Альтернативна прозаїчна діяльність виявилася більш ніж прозаїчною: банальне п’ятисторінкове оповідання вимагало кількаденних зусиль (та й то, якщо враховувати лише авторські зусилля, забуваючи про цілодобові страждання майбутніх редакторів і коректорів), коли ж, пригадується, експромт про “хвойних жінок” забирав яких 3-4 хвилини. Видавництва вимагали обсягів. Читач – захмарного цинізму, сексуальної відвертості, закрученої інтелектуальної інтриги. Обсяг доводилося нарощувати штучним нагромадженням цитат, мотивуючи це вимогами постмодерної доби; брак інтелекту, цинізму і сексуального досвіду – грубим порушенням традицій національного правопису, знущанням над синтаксисом та надуживанням ненормативної лексики, що зазвичай не належала художній тканині твору, а була наслідком неусвідомленого авторського бідкання над тяжкою долею українського прозаїка”;
“Мама без особливого ентузіазму погортала тлустий варшавський томик, критично оцінила фотографію, та раптом затраснула журнал і з неприхованою відразою сказала: “Ну, от ти скажи! От ти мені скажи, ну хоч у польських віршах ти міг не матюкатися?!” Відповіді на це запитання я не знайшов і донині”.
(Іздрик. Поет і його біографія)
Тут би годилося додати художні знимки з чернівецького томика вершів 2021 року, тоді картина майбутнього Шевченківського лавреата була би завершеною (на біду, не пам’ятаю, де я тицьнув ту книженцію).
Коли без жартів, то у мене інколи зринає спортивний інтерес: для чого “феноменцям” шевченківська премія?
Авторитету це не додасть у публіки, статус не змінить у сучасників. Хіба що з розрахунку на майбутнє, та й гроші, які би не були, на дорозі не валяються.
Зрештою, той хаос, який вони посіяли в умах наступних поколінь, призвів до повної “мастурбації мас”. Естетичні смаки занедбано, художні вимоги знівельовані, апокаліптичні коні осідлані. Доповнилася ця прогалина шкільного виховання короновірусними маніпуляціями і воєнними реаліями. Класична література успішно подолана невігластом і хамством сучасних адептів літературного естрадного шоу і повзучою мілітарною графоманією.
Іздрик на цьому тлі виразно вирізняється. Це один із серйозних мислячих авторів, який використовував мистецьку кон’юнктуру, вдало уникаючи пасток. Аж до скандальної фотосесії в штилі “ню” у двох варіянтах: календарному і книжковому. Гадаю, наклад обидвох 
видань не був масовим і з часом вони стануть раритетними і майбутні колекціонери правитимуть за них шалену ціну.
З іншого боку, що тут такого. Фотографії мистецькі. Он Шевченко малював себе оголеним. Іздрик не Шевченко. Йому можна.
Зрештою, якщо брати сукупний творчий доробок Іздрика – проза, поезія, есеїстика, видавничі проекти (один “Четвер” вартує цілого дослідження), то безперечно що Іздрик є одним із останніх могікан доби українського культурологічного хаосу, завданням якого було зруйнувати або ж спрофанувати національну традицію.
На її руїнах вирізняється пророча постать оголеного Іздрика. Відразливо-талановита і чесна перед собою, чого ніяк не може осягнути сучасна українська література, борсаючись у піні відходів…
Євген Баран
