Анатолію Григоровичу, Вам би сьогодні, 3 січня, виповнилося 83 роки. Спогадів про Вас, не тільки в мене, багато. Переповідають, Ви були різким, прямим і неспокійним, особливо коли йшлося про українську мову, українську справу, українську державу. Жаль, що не має продовження публіцистична програма, яку багато років вели на українському радіо «Якби ми вчилися так, як треба».
Вашого справедливого слова боялися. Боялися завжди. Ви ж могли бути 1992 року першим міністром освіти в Незалежній Україні, але через проукраїнську відкриту позицію, отримали посаду першого заступника. Друзі, колеги Анатолія Григоровича розповідають, що відмовився від службового автомобіля і їздив на роботу громадським транспортом.
За два роки роботи на посаді заступника зробив стільки для освітньої галузі України, що невдовзі проти нього «п’ята колона» зробила все можливе, щоб прибрати. А «щирі 
українці»? Ніхто не став на захист, ніхто! Заява, яку написали на звільнення і поклали на стіл гуманітарного віце-прем’єра Миколи Жулинського згодом стала відомим афоризмом: «Прошу звільнити мене за власним бажанням, без власного на те бажання».
Наші творчі, викладацько-наукові та письменницькі шляхи з Анатолієм Григоровичем пересікалися не раз, роками. І тоді, коли був керманичем кафедри історії журналістики факультету журналістики Інституту Шевченкового університету, і коли очолював письменницьку організацію столиці – ми всі йшли до Вас на Банкову, як додому, як до батька, не те, що нині…
Та найбільше тягнуло до Вас, як члена правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка – Кобзарем Погрібний займався конкретно і бажав дізнатися багато. А ще Анатолій Григорович – професор, декан факультету україністики Українського вільного університету (м. Мюнхен, Німеччина); провідний науковий працівник Інституту українознавства МОН України.
Знав, що Ви є автором Тарасових студій: «Шевченкова творчість в оцінці Б. Грінченка: До характеристики світоглядних позицій критика»; «Увійти в Шевченків вогонь»; «Живі і мертві: Шевченківські читання»; «Очисний вогонь Шевченкового слова»; «Шевченкові імперативи і ми»; «Шевченкові імперативи і ми на зламі тисячоліття»; «Ми перед зором Шевченка».
Радий, коли 2006 року стали лауреатом Шевченківської премії за публіцистичну трилогію «По зачарованому колу століть», «Раз ми є, то де?», «Поклик дужого часу» – тоді ж сказали зі сцени слова, що й сьогодні звучать навдивовижу актуально: «Не сійте жарини розбрату, господа, погамуйся, «п’ята колоно», що так підступно і так підло маніпулюєш нашим зденаціоналізованим чи злюмпенізованим обивателем!. «У їх народ і слово. І в нас народ і слово», – заповів нам Тарас Шевченко».
Вічно дякую Вам за переднє слово до мого видання «У пам’яті Києва» – «Пам’ять родова – пам’ять національна», де написали: «Значення книга В. Жадька надзвичайно важливе для відродження історичної пам’яті українського народу, формування духовного світу нації. На письменницькому матеріалі вона подає вельми корисну, незамінну для всього суспільства науку пошани до наших пращурів, розкриває ті джерела історичної пам’яті, без розчищення та відновлення яких будувати Україну як високоцивілізовану та висококультурну державу – неможливо».
Мені боляче, бо несправедливо, що про Вашу творчість не вміщено у п’ятому томі «Шевченківської енциклопедії» – там багатьох гідних шевченкознавців, на жаль, нема, хоч видання упорядковувалося дванадцять років.
Похований Анатолій Григорович 10 жовтня 2007 року на Байковому некрополі столиці, ділянка №33. … Я відвідував поховання, і не раз, коли іще не було пам’ятника – козацький хрест – як нині, а на могилі Погрібного цвіло розмаїття живих квітів із соняхами, які чомусь стояли із похилими голівками.
Віктор Жадько
