За останні три дні ФБ видалив чимало моїх дописів, датованих навіть 2017 р., мотивуючи видалення тим, що я уживаю мову ненависті. А як щодо мови зневаги? Бо чергові мої думки напишу саме мовою зневаги. І присвячені вони сучасній українській літературі, конкретно творам наших чудових письменнниць, які, мабуть, представляють Україну світові.
Прослухала на Громадському радіо есей Іри Цілик про Київ, в якому вона згадує свою бабусю, маму і хрещену — саме вони дали мисткині знання про Київ. Особливо важливими виявилися спогади бабусі про гітлерівську окупацю міста. У той час бабуся варила їжу німцям вдень, а вночі розповсюджувала радянські листівки, тобто була у підпіллі.
Письменниця, що геть комічно, зауважує, що у бабусі є навіть довідка про те, що вона була підпільницею. Для чого це? Щоб бабусі не пришили колаборацію з німцями? А як щодо відповідальності бабусі за те, що робило її “прекрасне” підпілля? Крім того, зовсім не зрозуміло, чому це її бабуся не знала, хто підірвав будинки на Хрещатику? Радянське підпілля Хрещатик і підірвало.
І вже зовсім абсурдним є спогад про маленьку дівчинку, маму авторки, яка пісяє у якомусь з дворів, коли кияни розбирають завали на Хрещатику. Ці фізіологічні деталі: гола попа дівчатка, як і жінка, що спить без трусів, пані Ілюхи — це достеменний нульовий рівень естетики і нульовий рівень думки. Можливо, хтось захоче це назвати “новою щирістю”, але насправді це “стара, як світ, дурість”.
Читайте і слухайте сучаних українських письменниць — тоді ви зрозумієте, якою нікчемною може бути література. Література — справа небезпечна. Щоб написати щось вартісне, треба самому побувати на темній стороні, пережити її, обпектися або зазнати поразки, підписати кров’ю умову з дияволом — ось що таке література.
А без цього співець співає — натовп слухає, письменниця виступає на презентації у тепленькій книгарні, вдячні слухачки втішаються, що вони інтелектуалки. Просто кінець літератури. І то не в якійсь окремій країні.
Роксана Харчук
P.S.
Здається, станом на сьогодні людство накопичило стільки вартісних творів літератури, що одній людині буде достатньо на все життя, так що завжди буде що почитати.
А псевдоінтелектуали та псевдолітератори будуть існувати завжди. Це повністю природний процес, коли чудова квітка виростає саме на купі гною. Тобто, гній теж потрібен: і для того, щоби з нього щось таки росло, і для того, щоби своєю базграниною відтіняти досконалість 
тої вирослої квітки. З вашою оцінкою естетики подібних думок повністю згоден.
Ruslan Ulyanov
Література має оновлюватися, як будь-яка система. Застій — це смерть
Роксана Харчук
Як говорила моя покійна викладач Людмила Семенівна Бондаренко, уродженка Дніпровщини, яка читала нам курс “Історія української літератури ХХ ст.” й уважно стежила за новинками сучасного літературного процесу кінця ХХ – перших десятиліть ХХІ ст.: “Цих талановитих письменників – як кільки в Азовському морі. Воно все з часом просіється і лишиться тільки те, що справді варте уваги. У мене занадто мало лишилося часу, щоб я читала все підряд”.
Наталія Хомеча
Ірина Цілик і Юлія Ілюха — найталановитіші наші авторки.
Роксана Харчук
Дякую Вам, пані Роксано, за відгуки. Ви заощаджуєте мій час, щоб не читати макулатури. З огляду на Ваші коментарі, я, напевне, не здогадалася б таке писати про свою маму у спогадах. Є поняття виховання, є поняття “естетика”, якого б часу це не стосувалося. Коли не маєш що писати, краще знайди себе в іншій творчій діяльності.
Наталія Хомеча
Краще б того позорища — сучукрліту, не було взагалі, бо спраглій досконалості душі страшно прокидатися і вдягати труси з такою вселенською ганьбою.
Halya Kerosina Shyyan
Мабуть, Ви мали на увазі себе, коли писали про спраглу досконалості душу. Я всього лише літературознавець середньої руки, який усе своє життя займався сучукрлітом і має право на власну думку. Просто треба мати щось за душею, аби писати. Треба самому бути цікавою людиною, а не цікавою тільки таким самим, як ти. А в нас: Кокотюха тут, Кокотюха там, навіть якщо твоє прізвище не Кокотюха, навіть якщо ти отримуєш якогось Ангелуса. Літературний стиль, який постає на підставі домовленості і взаємної підтримки однотипних письменників і письменниць, — це жахливо. Тоді письменство абсолютно прогнозоване й нецікаве. До речі, бувають винятки. Ви пишете без шаблону, але якогось дива вписуєтесь за шаблон.
Роксана Харчук
О, то Цілик шквариться не по дитячому. Тупить на всіх фронтах.
Litera Klub
Все так і є, дівчатка бавляться в літературу.
Leo Ross
Роксано, наші срачі вигідні ворогам, навіщо це нам?
Liudmyla Taran
Людо, будь-яка справедлива літературна критика покращує якість літератури. Якщо хочете назвати мене ворогом, то хай так і буде. У нас всі критики, які висловлюють зауваження, а не ллють єлей, вороги. Тому у нас і немає критиків. Самозакохана література — це діагноз. Хвали мене, моя губонько.
Роксана Харчук
Та не треба загострювати аж так! Тонка межа – як лезо. Ось прочитала Сімони де Бовуар про помирання матері “Надзвичайно легка смерть”, нон-фікшн. У нас би за цю анатомію стосунків розіп’яли авторку!
Liudmyla Taran
Ніхто б нікого не розіпʼяв. У нас фраза «легка смерть» уживається, коли людина, напр., помирає у сні або від тромбу. Ви підтримуєте естетику трусів і поп? Ваше право. Я її не підтримую. Це огидно. І я не влаштовую жодних срачів. Я продумую кожне слово, яке пишу, відповідаю за свої слова. Нікчемне письменство — так і є.
Роксана Харчук
