Через мою мандрівну, буремну і невлаштовану юність майже всі мої ранні твори (недруковані) пропали. А ось… вчора випадково знайшла в архіві побитий міллю аркушик, датований осінню 1968 року.
Тоді я вже була на Буковині…
Позаду залишилась Орлівка, Велика Мочулка, Бджільна, Теплик, Москва…
Осінь, 1968…
Собі на іменини…
Стаєм дорослими. Вростаємо у будні.
І крутимось, як вивірка у колесі…
Закохуємось в травні. Мерзнем в грудні.
Шукаєм спокою у страховому полісі…
То туфлі тиснуть. То на серці мулько.
То невідкладні справи, то проблеми…
Й не чуємо, як вибухнула брунька,
І світ зайнявся полум’ям зеленим.
Отак — без нас… дощі собі ідуть,
Росте трава, а ми вже — посивілі
Розводим святами буденну каламуть,
Присмачену нудьгою, ніби сіллю.
І потай ждем, як під вікно зволожене
Хтось підкрадеться й, скрипнувши дверима,
У наші сни, тривогами стриножені,
Загляне казка синіми очима…
Галина Тарасюк
