Осінь цього року побалувала, довга й тепла, думаю я, вийшовши з метро на станції Університет. Тополі вганяються жовтими верхами в погідне небо, між ними поблискують хрести Володимирського собору.
Я люблю ходити в цьому районі, тим більше, що жив тут колись і добре його знаю. Шкода тільки, що рідко буваю тепер. Останній раз ще навесні, гуляли з Міхою ботанічним садом, а потім, уже на бульварі, довершували розмову на лавочці.
Тепер ось іду на відкриття меморіальної дошки письменникові, якого ще за життя іноді стрічав на цих вулицях.
Міха теж мав би бути, він такі акції полюбляє.
Тим більше, що все має завершитися фуршетом. Я навіть інстинктивно пригальмовую з думкою про те, що приїхав трішки раніше і треба б дождатися Мишка, щоб разом іти під письменницький будинок. Як це зазвичай і бувало.
Але згадую березневий день, і додаю ходу. Ми тоді з Міхою посварилися, тут, на цьому ж бульварі. Він кричав мені вслід так, що ґави зривалися з тоді ще голого гілля.
«Ро-т-терда-а-а-а-а-амм плю-ю-у-у-ус!»
Це ми напередодні виборів зустрічалися, я намагався переконати Міху не голосувати за того, за кого він зібрався. Він же переконував мене, загинаючи пальці, перераховуючи всі вади й ґанджі мого потенційного обранця. Кінчилося тим, що я його обматюкав, устав з лавки й пішов, а він, оговтавшись, розпачливо проволав услід останній аргумент: “Роттердамммммм!”
Мені й зараз вчувається цей ґвалт, бачу почервонілі щілини очей, а з тополь чорним кім’яшшям розсипаються ворони вусібіч: «… терррдаам плю-ю-ю-уууус!»
До дрібниць усе в пам’яті, ніби вчора.
Це було моє фіаско. Причому множинне. Бо, крім Міхи, не зміг переконати жодного, з ким неодноразово говорив по телефону й при зустрічах. Ні один мій аргумент не пробив стіну несприйняття. Я й по сьогодні подумки часто продовжую ті бесіди.
Голоси співрозмовників вриваються у свідомість, утворюючи какофонію. «Це й тáк було б – і томос, і кінематограф, це загальна логіка процесу!» «Я чула, як плаче наша співробітниця – у неї сину осколком знесло лобну частину!» «Ні, не зіб’є мене ніхто: вони там вовтузяться, а мені це ні до чого – я в селі, я в батьківській хаті». «Ми їх зробимо обох – іди рви або обписуй бюлетень!» «Де наш флот, я питаю?! Що він для цього зробив?!» – це знову Міха проривається, він кричав найголосніше, він завжди кричить.
Тоді, в ботсаду й на бульварі аж слина летіла: «Де наші ескадренні міноносці?! Де наші нові танкові дивізії, я питаю?! Одна тільки корупція, розікрали усе чисто!»
В армії Міха, правда, не служив і дня, й на армійські потреби не передав ні копійки, але в питаннях військової розбудови зненацька виявився докою.
На відкритті дошки його не було, як я й думав. Був інший, його приятель і мій земляк-«махновець». Ну, той, що радив голосувати за якогось генерала («Ну, який же він кегебіст – він із розвідки»), а в другому турі рвати обидва бюлетені.
Вже на фуршеті, за вином, перекинулися кількома словами.
– Треба на Майдан виходити. Всі на Майдан!
– Чого?
– Ну як? – скельця «махновських» окулярів беруться анархічним туманцем. – Міняти!
– На кого?
– На кого-небудь, але нового. Хвате! Міха теж, казав, буде.
Що ж, доведеться йти.
І той, із батьківської хати, може, також з’явиться. Якщо остаточно не перемістився до батьківського погреба. Доведеться таки продовжувати бесіду. Домовлятися. Шукати точок дотику. А зараз не хочеться ні з ким ні про що розводитися. Ось, доп’ю вино, та й піду.
Павло Вольвач
