«Вони були різними. Антон – сп’янілий, приморочений високою літературою, Терезія жила приземленим, розміреним життям. Вона не читала книжок, але вміла слухати. Антонові здавалось, що слухає його задля годиться, з прихильності й поваги. А вона якось просить: «Почитай мені отого самітника із Жукового острова, якого лядою убило… Про скрипку і футляр, який відкритим виглядає, ніби дві труни…».
Антон вже й забув, що розповідав їй про Леоніда Талалая, читав його вірші, а вона пам’ятала…».
(Леонід Ісаченко. Гонитва на виживання.
В-во “Апріорі”, Львів. 2023. 184 с. / післямова Василя Трубая).
Признаюся, сучасну українську белетристику уникаю читати. Якась осторога з упередженням разом взяті. Книжку Леоніда Ісаченка теж брався читати з осторогою. Окрім того, що він журналіст з величезним стажем, більше нічого не знаю про нього. І художня книжка – дебютна.
А ще тема війни. Драстична і непевна, як усе, до чого українці беруться з патріотичним ентузіязмом…
Мушу всіх розчарувати. Роман читається. Сюжет розвивається динамічно. Війна, яка змінила долі героїв, подана в стриманих фарбах, але від того дуже реалістична у своїх буденно-відразливих деталях і штрихах.
Що мене дещо нервувало, то це обриви сюжетних ліній, коли інтерес до них починав зростати. Можна і так, якщо все робити вміло. У романі все зроблено з почуттям міри. Навіть Терезія з її дивною поведінкою, – є реальною. Хоча мені такої жінки шкода, чисто літературно. Бо в її долі нічого не зміниш, навіть, якби автор постарався. Про Антона можу лише сказати, – суто український тип. Я таких знаю. Тому нічому не дивуюся в його поведінці.
Так само – з відкритим фіналом. Хмара в авторських руках. Можна й так.
Словом, читання під настрій, але симпатичне. Тому романний дебют Леоніда Ісаченка можна вважати вдалим, якщо авторові від цього стане легше…
Євген Баран
