… А ти собі проростаєш із диму і бороди, ходиш по цій планеті, плутаючи сліди, допоки остання осінь вступить в свої права, допоки не стане зовсім білою голова, допоки цей світ, як і ти, шалений і молодий.
Як і кожен апокаліптичний месія або пророк, ти любиш почати розмову з натиску на курок, куля як посередник надійніша за слова. В час, коли білим світом ідуть криваві жнива – ти віриш лише у Бога і сімнадцятий «глок».
Грань між людиною і землею завжди тонка, за нею знайдеться місце для кожного мудака, це місце лежить на метр у отій землі, якою ти ходиш досі, лелієш своє жалі, відміряючи час відстріляними магазинами від АК.
І коли твій годинник часу лопається від піску, тобі байдуже, що там, може, станеться на віку – доки вісь планети скрипітиме, як протез, твоє кредо завжди складається з пари тез, у тобі є усе потрібне, як в «тривожному рюкзаку».
Чоловік вимірюється прямотою його хребта, і коли ти заходиш з боєм в чужі міста, ця історія хоче твоєї крові – і не лише. Ти написаний, як цитата з святого Ше на останній сторінці простреленого листа.
Олекса Бик
