«…від переконання, що на шостій частині земної суші таки вдалося вивести одну нижчу расу, я не відступлюся. Совкоїдна раса — так називається це диво генної інженерії, яке невдовзі остаточно поглине територію мого проживання… у межах України… за місцем найвищої концентрації можна б виділити окрему кримсько-донбаську субрасу <…> У принципі, я знаю, що з цим усім робити. Я тільки не знаю, кому б таке можна було доручити – швидко і вправно очистити наші архітектурно європейські міста від генетично ворожої їм великої рогатої худоби».
Чи є у вас припущення, хто автор цієї цитати? Поміркуйте. Не спішіть. Думаю, дехто виправдано уявляє поціновувача Гітлера, котрий вночі кладе Mein Kampf під подушку й солодко засинає, очікуючи побачити уві сні себе в нацистській уніформі десь у коридорах Аушвіцу. Припустімо. Фантазуйте далі. Яке в нього життя? Член ультраправої української організації, маргінальне животіння на задвірках соціуму, вузьке дружнє коло однодумців? Жодних перспектив, липка безнадійність монотонного існування, розбавлена солено-червоним сиропом періодичних нападів на ЛГБТК та інших «неправильних», які на дні склянки, безумовно, порожньої наполовину, а не наповненої до середини, згущуються в коричневий осад бійок із поліцією? Можливо. А як вам ось ця цитата?
«Звичайно, є частина етнічних росіян в Україні, які є не меншими патріотами нашої країни, аніж етнічні українці, а деколи навіть і більшими. З ними все зрозуміло, але основна частина “завезених” росіян та їхніх нащадків, для яких батьківщиною залишається Росія, має бути конче депортована до рідного фатерлянду, бо без цього в майбутньому Україну неодмінно знову рватимуть шматками, не даючи дихати, жити і будувати щасливе життя у власному домі. “Завезені” мають бути “вивезені”, культурно, цивілізовано, і, найголовніше, що не треба з цього робити великих трагедій. Якщо людина ненавидить країну, в якій живе, і обожнює іншу країну, то вивезення людини до цієї країни має бути для неї великим щастям. Тож зробимо нарешті цих людей щасливими».
Автор вже інший. Хто? Учасник націоналістичної організації часів окупації України Третім Рейхом? Колаборант та автор колонок у пропагандистській україномовній нацистській газеті?
Не випробовуватиму ваше терпіння.
Автор першої цитати не маргінал, прихильний до ідей націонал-соціалізму. Це письменник та перекладач Олександр Бойченко, один з організаторів поетичного фестивалю Meridian Czernowitz та лауреат премії імені 
Юрія Шевельова. Наведена цитата — з його книги «Аби книжка», надрукованої 2013 року (тобто до анексії Криму та війни на Донбасі) «Видавництвом 21».
Друга цитата належить Ільку Лемку, публіцисту та автору понад 15 книжок. Він етнічний росіянин (Ілько Лемко — псевдонім), але вважає себе «правильним росіянином». Тільки хто та як визначатиме цю «правильність», якщо запропонований Лемком сценарій раптом хтось забажає втілити?
Взагалі біографія наших борців за чистоту расу повниться суперечностями. Ілько в минулому дотичний до руху гіппі (peace? love?), а Бойченко переклав збірку оповідань «У нас, в Аушвіці» Тадеуша Боровського, одну з перших художніх книг про жахіття концентраційних нацистських таборів. Як гіппі може закликати до депортацій за етнічною ознакою? Як перекладач книги про один із найстрашніших геноцидів в історії може говорити про допустимість і навіть виправданість іншого геноциду?
Нічого дивного в цьому немає. Шизофренічні подвійні стандарти й ціннісне лицемірство — це одна з головних рис значної частини українських письменників та письменниць.
«Європейські цінності» та «нейтральність» українських письменниць
«Я люблю росіян за оцей самий зворушливий расизм, який вони демонструють, як маленька дитина голу попку, не розуміючи навіть, наскільки це непристойно. Непристойно у будь-якому цивілізованому дискурсі для письменника отаке щось вголос сказати, причому для письменника, який присягає на Європу, який щиро вважає себе продуктом європейської культури», — стверджує письменниця Оксана Забужко, обговорюючи російських лібералів. Схоже, вона не знає, що приписувати расизм чи інші негативні риси 
цілій нації непристойно, а просторікувати про «європейську цивілізацію» в сенсі вершини лінійного розвитку — це архаїзм, що є моветоном у тій-таки сучасній Європі.
«Не може бути стрибка довіри між “правими” і ЛГБТ. Ну як? Вони ж існують на тих позиціях, які одна одну заперечують. Це неможливо. Вони не можуть не шкодити одне одному. “Ліві” з “правими” завжди будуть воювати, вони ж від початку визначають свою ідентичність, виходячи з того, що ось я буду протистояти “лівим”, а я буду протистояти “правим”. Це закон джунглів: хижаки і травоїдні так чи інакше завжди будуть антагоністами. Це правила гри, це гра, в якій гинуть живі люди. Інакше просто не може бути. В іншому випадку ти просто говориш собі — я в ці ігри не граю, не займаю жодної з цих позицій, оскільки розумію, що стаючи на ту чи іншу позицію, змушений буду керуватися цією риторикою, яка часто є обмеженою і передбачуваною», — висновує письменник Сергій Жадан, чомусь записуючи в дусі ультраправої пропаганди рух за права ЛГБТ до лівих.
Втім, Сергій дійсно не пристає до жодного політичного флангу й у «ці ігри» не бавиться. Доказом є його інтерв’ю «Всесвітньо-броварському телебаченню», блог-проєкту ультраправого політичного діяча Дмитра Корчинського, на якому систематично пропагується ненависть до ЛГБТ та «лівих». Протягом 40 хвилин Жадан мило бесідує з Корчинським та співведучим, сміється з їхніх жартів та зворушено розказує, якою унікальною є українська культура.
Подібних інтерв’ю ЛГБТ-ресурсам Жадан не дає. Мабуть, на його думку риторика ультраправих просто менш «обмежена та передбачувана», ніж риторика ЛГБТ. Тільки якщо у ЛГБТ є риторика, то в ультраправих в Україні, крім неї, є постійні напади на представників рухів за рівні права, лівих чи тих, кого ультраправі запишуть до них. Жадан цього не зауважує, прирівнюючи два протилежні табори й стверджуючи, що «вони не можуть не шкодити один одному». Самісінька нейтральність, поза сумнівом.
Раніше автор будував літературну кар’єру на заграванні з лівою естетикою та ідеями. Реальність постмайданної України, в якій «ліве» зазнало стигматизації, внесла корективи у світогляд Сергія. Він, не бажаючи втрачати «патріотичного» читача, від цього загравання відмовився, обравши «нейтральність» із Корчинським.
«Я захотів поплисти проти течії й трендів сучасного суспільства: висміюю не лише літературу, не тільки ґендерні й сексуальні стереотипи, а й намагання сучасних псевдолібералів стати новими тиранами й запровадити цензуру. Адже зверніть увагу, що нам все частіше кажуть: так не можна казати, з цього не слід сміятися, це ейджизм, а це сексизм, а тут відчувається расистський “душок”. Парадокс, але замість розвитку й розширення свобод нас знову заганяють у якісь рамки, до того ж роблять це грубо, агресивно повчаючи!» — розказує про свій останній роман молодий автор Андрій Любка.
Цікаво, про яке суспільство він говорить? Українське суспільство, в якому сексистські та гомофобні жарти — це норма? В якому політики мало не щодня сиплють сексистськими та гомофобними висловлюваннями, за які ніколи не вибачаються, бо це ніяк не вплине на рейтинги? Зручно плисти проти течії сучасних суспільств із їхньою високою чутливістю до нетолерантної та зневажливої, знецінюючої меншини та вразливі верстви населення риторики, мешкаючи в країні, де тільки 14% громадян вважають ЛГБТ суспільно прийнятною спільнотою, а 83% погоджуються з твердженням, що найважливіше завдання жінки — дбати про дім та сім’ю. Проти якої ж течії пливе пан Любка?
Таких дивних та алогічних думок (якщо всі перелічені цитати можна вважати продуктом розумової діяльності) від української літературної еліти я можу наводити нескінченно. Але найбільше вражає те, як всі ці персони постійно розповідають про «європейські цінності» та про майбутнє України як європейської та західної держави.
Їхня «демократія»
За 30 років незалежності сформувалося згуртоване та одностайне коло людей, що займаються нібито літературою (яка нікого не цікавить за межами країни) та вважають себе носіями прогресивних цінностей (це легко спростувати, навівши декілька цитат із їхніх інтерв’ю та публіцистичних статей) і володарями дум мислячої частини суспільства. Ця «туса» стала соціальним інститутом, який оновлюється й самовідтворюється, залишаючись незмінним в основній риториці з маніпулюванням «європейськими цінностями» та банальним лицемірством.
Споживачі ж сучасної української літератури — це вкрай невелика частина українського суспільства, яка добачає в наших літераторах видатних носіїв національної ідентичності, глибоких інтелектуалів, що несуть світові істину в останній інстанції. Але жодна й жоден з цих письменниць та письменників не є постаттю всеукраїнського масштабу. Це довели вибори 2019 року, коли активна агітація літературного бомонду за одного з кандидатів не привела ні до чого.
Парадоксальною в ситуації очевидної маргінальності сучасної української літератури (сама по собі маргінальність не є для мистецтва чимось негативним) є поза наших письменниць та письменників. Вони перебрали роль моральних авторитетів нації, які вважають за можливе повчати всю країну й ставити їй безапеляційні діагнози тільки за те, що вона відмовилась підтримати їхній політичний вибір.
«Єдине, що можна наразі впевнено сказати про “виборців Зеленського”, — що це люди, які піддалися на технологію “Зеленський” (..) Ці люди можуть бути дуже різні — за віком, за освітнім чи майновим цензом, ба навіть — авжеж! — за політичними переконаннями, — спільною для них усіх є хіба що т.зв. “суґестивна нестійкість” (висока піддатливість емоційним впливам і зовнішній локус контролю). Людей із такою характеристикою, за даними деяких психіатричних досліджень, в кожному соціумі в нормі близько 18% (6% “зловмисників” +12% “залежних”, згрубша — “кожен п’ятий”), якщо більше — це вже 
“червоний сигнал” (знак, що суспільство ввімкнуло режим самознищення)», — просторікує Оксана Забужко в статті, присвяченій виборам 2019 року.
«Інфантилів неможливо переконати — ні ділами, ні словами, ні ідеями, ні поєднанням усіх трьох чинників. Їх можна хіба що якось нейтралізувати технологічно. Влада мусила це відчувати і враховувати. А відтак зробити бодай два суто технологічні кроки, які суттєво обмежили б електоральну здобич кандидата всіх інфантилів — наприклад, Зеленського», — ділиться високоінтелектуальною «діагностикою», яка суголосна з висновками колежанки за літературним цехом, пан Юрій Андрухович на шпальтах одного українського видання.
Коли в Америці владу здобув Дональд Трамп, вся інтелектуальна еліта країни вороже ставилася до нового президента. Але мало якому письменнику й мало якій письменниці спадало на думку продукувати такий hate speech в бік виборців Трампа. В американців є прислів’я: «Вибори — це храм демократії». Сіяти ворожнечу між виборцями для публічної персони означає підважувати демократичні цінності, ставити під сумнів право частини суспільства на вибір. Таке може дозволити собі тільки людина, налаштована скептично до демократії й сучасних демократичних практик. Але ж українські письменники на кожному кроці агітують за західну демократію, за європейські цінності та за безальтернативність західної моделі!
Висновок
Можна було б подумати, що жорстка критика українського суспільства з боку літераторів — це критика прогресивно налаштованих діячів культури своєї країни з її ґанджами на кшталт соціально-економічного розшарування, ксенофобії та дегуманізації. Проте є декілька «але».
По-перше, наші літератори не тільки не висвітлюють ці проблеми в статтях та виступах, але й обходять їх у своїй творчості. За всі ці роки не з’явилося жодного вагомого соціально-критичного роману, твору з виразно феміністичними оптикою та посилом (а не просто чергового роману, який експлуатує фемінізм як модну обгортку), вартої уваги книги про проблеми меншин. По-друге, українські літератори самі схильні до гомофобії, мізогінії, ксенофобії та люблять бризкати людиноненависництвом у найрізноманітніших проявах. По-третє, українські автори не тільки не дуже цікавлять українське суспільство, але й не викликають інтересу за кордоном — ні в читача, ні в літературознавців. Звідки ця агресивна позиція власної елітарності, поза прогресивних пророків і борців за європейське майбутнє України?
Українська література залишається однією з найслабших літератур Центрально-Східної Європи. Вона не дала наразі світу нічого нового та важливого, актуального та цікавого. Невігласи, лицеміри, подеколи навіть відверті фашисти від української літератури, не маючи достатнього таланту, мали чимось зацікавити закордонні літературні, журналістські та політичні кола, а також структури, що надають грантову допомогу. Єдине, що їм залишалось, — вивчити мантру про «європейські цінності», бо тільки це могло привернути до них увагу. В Україні ж повторювання словосполучення «європейські цінності» сповнює літературну самопроголошену еліту почуттям власної обраності та підтримує її колективну високу самооцінку.
Я мрію про альтернативну українську літературу, нове покоління авторок та авторів. Про письменниць та письменників, для яких націоналізм буде неприйнятний, як і будь-яка фобія, а увага до проблем країни ґрунтуватиметься на щирій вірі в прогресивні цінності. Про літературу, написану не самозакоханими, не дуже талановитими та неглибокими кон’юнктурниками. Про мисткинь та митців слова й сенсу, для яких «європейські цінності» — це не про приєднання України до ЄС і не про те, як дістати грант, а про загальнолюдські цінності поваги до інших, до особистості й людини. І це не тільки європейські цінності. Вони належать всім народам і націям. Їх поділяю і я.
Сучукрліт – нарив на українській культурі. Провінційне й нестерпно нецікаве явище, створене й створюване нестерпно нецікавими та сумнівними в багатьох сенсах цього слова людьми. Може, визнаємо це нарешті?
Вадим Яковлев
Сommons.com.ua
