100 років Осипу Зінкевичу (1925-2017) — директорові видавництва «Смолоскип». Про видавництво я ближче почув чи не 1994, коли в ПНУ приїжджали київські хлопці (Кокотюха, Розумний, Кухарук, Руденко) з презентацією антології «Молоде вино». Тоді ж вони збирали матеріял для антології прози «Тексти», і Процюк порадив мені подати свої прозові монологи до цієї антології.
Весною 1995 Роман Кухарук з хлопцями ще раз були в Франківську й сказали, що монологи не увійшли до Антології, а коли я в червні з Процюком, Ципердюком, Глібчук приїхали в Ірпінь на перше зібрання молодих авторів, довідався, що монологи вийдуть, що сам Зінкевич розпорядився їх включити до антології.
На 1-му зібранні молодих в Ірпені я відвідував усі заходи, брав участь у дискусіях, бо франківська група поводилася по менторськи й весь час богемила. Під час перерви я випадково перетнувся з Осипом Зінкевичем.
— То ви Баран?
— Так, я.
— Добре, що ви приїхали.
А вже 1997 разом з ІБТ ми проводили круглий стіл, присвячений проблемам літературної критики. Тоді Штонь допитувався, якою мовою ми пишемо, на що мені увірвався терпець, і я відповів: “Українською, іншої не знаю”, чим розвеселив Соломію Павличко і Богдана Жолдака.
Восени і взимку 1997/1998 мені декілька разів телефонував Кокотюха й говорив, що зі мною хоче зустрітися Зінкевич, який має до мене якусь пропозицію. Весною 1998 я приїхав у Київ й зустрівся вдома у Зінкевича на Русанівській набережній. Осип Степанович запропонував мені посаду виконавчого директора видавництва «Смолоскип», з тим, що якийсь час, поки не винайму квартири, поживу на його квартирі.
Така пропозиція застала мене зненацька, та й Київ, в якому я вчився на межі 80-90-х мене не приваблював. У результаті вже на семінарі 1998 роль виконавчого директора була в Андрусяка, який страшенно хотів вирватися із Косова.
У травні 1998 відбувся Пленум Спілки, де з доповіддю про стан літератури виступив Жулинський, а Панченко і я були співдоповідачами (Кордун, а відтак Дрозд пропонували Процюку, а він запропонував мене). Після виступу, який сприйнявся дуже добре письменниками, до мене підійшли Володимир П’янов, Олексій Ющенко і Микола Карпенко, які висловили своє захоплення виступом і знову підійшов Зінкевич, який запропонував очолити Журі конкурсу видавництва “Смолоскип” після Штоня. Тут я вже погодився, бо не добре було двічі відмовлятися.
На посаді я пробув два роки. Зінкевичу нашіптували на мене, не хочу називати імен, і 2001 я отримав листа за його підписом, в якому повідомляв, що проведена ротація і головою журі обрано Роксану Харчук.
Зінкевич демократично поводився під час обговорення й вислуховував усі пропозиції. Пригадую, як Харчук та Ірванець лобіювали “Літо Мілени” Софії Андрухович, мене ж цей рукопис не вразив, я не знав, хто автор, і був проти нього. Оскільки ж я голова журі, то мій голос був вирішальним. Нарешті Зінкевич не витримав і запитав: “То ми відзначаємо цей рукопис чи ні?” – “Хто автор?” – запитав я. ” Донька українського класика”, – відповів Зінкевич. – “Андруховича?” – здогадався я. – “Так” – відповів Зінкевич.
Харчук й Ірванець завмерли. А я продовжив: “Треба було відразу сказати, я не проти літературних династій”.
Пізніше, Ірванець мені сказав, що не може мене зрозуміти…
Ще Зінкевич розповідав, що в Голландії в 1947 сидів у тюрмі разом із Миколою Кузнєцовим, розвідником, якого ніби поховали у Львові на Холмі Слави. Розповідав, як у 60-х пробирався в книгарню, де торгували книжками з Радянської України. Попереджав жінку, що коли не вийде з книгарні (бандерівці усіх, хто заходив у радянську книгарню вважали зрадники і вбивали), то аби телефонувала в мельниківський провід і розповіла, де він пропав. Розповідав за своїх синів, яких у нього було троє, і всі троє холостякували, не хотіли обружуватися, що для Зінкевича було особистою драмою.
Словом, це був цікавий і непересічний чоловік, завдяки якому літературне покоління 90-х відбулося як покоління.
Колись Дністровий писав, перефразуючи, що покоління 90-х «вийшло із шинелі Зінкевича». У цих словах не було перебільшення…
Євген Баран
P.S.
… Так, потужний був чоловік. Теж зазнайомився з ним 1994 року. Пан Осип багато зробив для підтримки молодої української ґенерації. Все так і було. В моєму житті також зіграв значну роль. Мене вражала та захоплювала його демократичність і віра в майбутнє покоління українців. Бачив, як ним часто маніпулювали та навіть відверто дурили.
Я завжди тримався осторонь тих коаліцій. Він мені навіть не раз жалівся, як його ошукали. Мабуть, йому імпонували мій критицизм і донецька відвертість. Бо завжди щиро сміявся з 
моїх оцінок.
Теж бував у тій квартирі з видом на Дніпро і Лавру. Пригадую, що там уперше скуштував курку гріль, яка тоді тільки входила в моду.
Коли хотів бачити, телефонував і казав «Юрію, прийдіт (з твертим «т»), пригощу вас книжками».
Найбільше вдячний Зінкевичу за те, що через «Смолоскип» познайомився з багатьма талановитими, тоді ще молодими людьми, з якими й зараз йду поруч по життю та пишаюся. Він до кінця лишався молодимим душею. Світла була людина. Царство небесне справжньому подвижнику українства.
Юрій Дорошенко
