Літо зібрало свій останній врожай і невдовзі рушить у далекі нетутешні ліси й поля, над якими вже починає здійматися волога осіння імла. Присівши напочіпки поміж затканими тривожним серпанком дерев ранкового лісу, літо зірве останні ягоди і зріже кривим серпом останні колоски – з них воно сплете вінок, який пізніше, за кілька місяців, вдягне на голову того, кого першим зустріне на розкислій безлюдній дорозі на День стрічання мертвих.
І аж тоді, віддавши останні свої літні чари, ступить на ту останню стежку, що веде за край світу, туди, де зотліла тканина реальності полощиться на холодному осінньому вітрі, а крізь неї все 
виразніше протупає оксамитово-чорна виворітка світу.
Та незважаючи на невблаганність календаря, літо все ще тут. Воно ностальгійно бродить парками, в яких в’є свої затишні кубла останнє тепло, здіймається довгими крученими сходами на дахи найвищих будинків, і, вглядаючись у важне надвечірнє сонце, що важко провалюється за імлистий обрій, згадує, як це було, коли все починалося і воно ще зовсім юним тільки заходило в це місто.
Присівши напочіпки поміж все ще зеленого різнотрав’я, літо плете свій останній у цьому році вінок, закінчивши, воно збереться і рушить до велетенської метушливої розв’язки на тому кінці міста, де гора впирається у потьмяніле молочне небо, там воно дочекається спеціальної заміської маршрутки, кине водієві замість грошей жменю останніх літніх ягід і покине це місто. Воно жодного разу не обернеться до заднього вікна маршрутки, щоб кинути останній погляд на нас із вами, бо такі правила, і літо ніколи не озирається.
А тоді почнеться осінь.
Олексій Жупанський
