Себе вважав не перекладачем, а поетом. Не слабшим, аніж сучасники Ліна Костенко чи Микола Вінграновський. Його улюбленою лайкою було: «Ви, перекладачі!» Він умів радіти слову, відчував, любив і леліяв його, як дитину.
У вас якийсь паскудний звих,
Що голову морочите:
Я пам’ятник собі воздвиг,
А ви собі як хочете.
І таки ж воздвиг, без жартів!
Неперевершений Микола Лукаш, блискучий поет і лінґвіст, знавець 20 з гаком мов, перекладач, який у совєтські часи подарував українському читачеві понад 1000 видатних творів світової літератури від 100 авторів. Це він переклав для нас цілого «Фауста», нескороченого «Дон Кіхота», уперше з ориґіналу XIV ст. переклав українською «Декамерон». Микола Олексійович відійшов у засвіти 29 серпня 1988 року…
Постать письменника, постійно гнаного, матеріяльно і побутово невлаштованого, який не схилився перед владою і спромігся своїми чарівними переспівами долучити шедеври світової класики до українського культурного процесу, порівнюють із найшанованішими патріярхами літературного перекладу — Миколою Зеровим, Максимом Рильським і Борисом Теном.
Ось, що згадував про нього Микола Сом.
Микула Селянинович
Миколу Олексійовича Лукаша я називав тільки так: Микула Селянинович. Він був першою людиною, яка мені, сякому і такому неофітові, пояснила історичне походження українських народних богатирів у російських думах та леґендах. А там, як відомо, наш Микула завжди виступає не «Крестяниновичем», а Селяниновичем — під українським законним ім’ям. Кажучи мовою сучасного базару, наш народний богатир приватизований чи просто вкрадений сусідньою державою. Лукаш м’яко говорив: позичений.
Він мене теж називав Микулою. Це тому, що я (за веселим Лукашевим словом) «із усіх слов’янських мов устиг засвоїти лише чернігівський діалект нашої рідної мови». У моєму селі й донині кажуть: «Кут розбив макутру» замість «Кіт розбив макітру». А в сусідній Красилівці уже не «у», а тільки «и»: «Кит розбив макитру». Ці ґеніальні українські діалекти Микола Лукаш не тільки знав, а й свідомо прищеплював до своїх перекладацьких творів. Так у перекладах із Ґарсіа Лорки він чудово скористався жвавою говіркою Карпат. Я і досі пам’ятаю з його вуст оцю веселу коломийку:
Я Микола, ти Микола,
Обась ми Миколи.
Тебе били коло церкви,
Мене коло школи.
Я познайомився із ним десь у кінці 1958 року. Тоді я щойно повернувся в рідний Київ з далекого Прикарпаття, з міста Борислава, де працював у редакції міської газети. З якоїсь причини була ліквідована дуже гарна і компактна Дрогобицька область. Я назвався Лукашеві «щойно ліквідованим». Він гірко усміхнувся й проказав: «Ліквідований — це не завжди убитий чи утоплений».
А було це за більярдним спілчанським столом, де нині кав’ярня «Еней». Там Микула Селянинович часто бував справдешньою окрасою нашого молодого поетичного товариства. За більярдним столом він також був неперевершеним майстром. Академіка Новиченка, композитора Борю Буєвського чи сміхуна Івана Немировича він перемагав не тільки влучними попаданнями в лузу, а й постійною дотепністю, своїми ґеніальними каламбурами.
Бачачи безпорадного кия в руках якогось класика, Микола Олексійович сміявся досить образно: 
«Увага! Удар очеретиною!». А граючи з письменниками єврейського походження, він завжди наспівував жартівливі єврейські пісні, що дратувало, нервувало та збивало з пантелику надто самовпевненого партнера.
Одного разу, до пізнього вечора засидівшись у поетичному товаристві, я проґавив останні тролейбуси й автобуси до Жулян, де тоді жив. Що ж було мені робити в цей холодний пізній вечір? Та ось раптом на безлюдному Хрещатику уздрів знайому постать у білій безрукавці та в білих парусинових штанях. Та це ж Лукаш! Бо хто ж іще так зневажає холод? Він не йшов, а швидко плив, бо розмахував руками, наче веслами. Я голосно крикнув: «Хенде хох!» Він весело обняв мене і одразу здогадався, чом я тут блукаю.
Ніч у Лукаша — це приємна згадка на все життя. Вже сорок років пам’ятаю ту малесеньку кімнату у загальній комуналці, що ущерть була набита словниками та розумними книжками. «Хто з вами тут живе?» — поцікавився я у господаря цього своєрідного книгосховища. «Тільки класики, — усміхаючись мовив Лукаш. — А ген там, у кінці коридору живе двоє наших спілчан — твоя однокурсниця, юна Тамара Коломієць та ще старий Кіпніс…» І він тут же «змайстрував» зі словників для мене «королівське лужко». А під голову він поклав мені свого неповторного «Фауста».
Рано вранці, п’ючи свіже прохолодне пиво, я жартома сказав Миколі Олексійовичу, що всі слова з того «лужка» перейшли за ніч у буйну мою голову. І тут же процитував одну строфу Генріха Гайне в ориґіналі. Лукаш був приголомшений. Тоді я ще додав єдину фразу відому мені французькою мовою, котру я ледве вимовив. Наш славетний перекладач замахав руками й так сердечно засміявся, що окуляри застрибали на переніссі.
Та я також був неймовірно подивований, коли іще раз роздивився цю багатющу книжкову скарбницю усіх мені незнаних мов: там з тоненької шворки при вікні сиротою звисала лише одна його святкова біла теніска. Через кілька років його виключать зі Спілки письменників — і він зробиться ще біднішим…
Інша згадка зовсім невесела, більше — пекуча і сумна. Якось у Будинку творчости «Ірпінь» в товаристві Лукаша ми прийшли дивитися новий московський кінофільм. Як називалась та аґітка я давно забув. Але добре пам’ятаю, що там був традиційний неґативний образ поліцая-зрадника, що носив українське прізвище. Мовляв, дивіться: ось які непевні та продажні ці хохли! Усі «писателі» дивилися на себе мовчки, тупо та уважно. І тоді Микола Олексійович Лукаш рвучко підвівся зі свого місця і голосно крикнув: «Це ганьба!»
Потому він грюкнув дверима і стрімко вискочив на вулицю. Я теж покинув кінозалу, але двері за собою зачинив тихенько. Щоб хоч трохи заспокоїти його, я сказав, що того поліцая, який вельми схожий на N.N. (я назвав прізвище одного нікчемного літературного козачка), у кінці кінофільму обов’язково для розв’язки вислідить та вб’є всюдисуще КҐБ. Микола Селянинович знову радо усміхнувся і потис мою дружню руку.
З укладеного Леонідом Череватенком
двотомника «Наш Лукаш»
Поль Верлен у
перекладі Миколи Лукаша
Це захоплене зомління,
Це закохане томління,
Хвильні трепети лісів
У руках вітрів пестливих
I між віток шелестливих
Хор сп’янілих голосів.
О, цей шелест, шемріт, шепіт,
Воркіт, туркіт, цвіркіт, щебет,
Журкіт, муркіт, свист і писк,
Трав розмайних шелевіння,
Шум води по моховинню,
По камінню плеск та блиск…
Хто ж до всього того шуму
Вплів мотив тривоги й суму,
Жаль снує душа — чия?
То, напевно, ми з тобою
День прощаємо журбою,
То душа твоя й моя!
Леся Порицька-Закович
