Літо зібрало свій останній врожай і невдовзі рушить у далекі нетутешні ліси й поля, над якими вже починає здійматися волога осіння імла. Присівши напочіпки поміж затканими тривожним серпанком дерев ранкового лісу, літо зірве останні ягоди і зріже кривим серпом останні колоски – з них воно сплете вінок, який пізніше, за кілька місяців, вдягне на голову того, кого першим зустріне на розкислій безлюдній дорозі на День стрічання мертвих.
Літо ніколи не озирається
