«Я раптом згадав свого батька. Це ж він привіз мене туди, до тої ночі, я зовсім, зовсім забув. Він привіз мене, здається, в якусь науку. Він ніби з кимось уже домовився і мав лишити мене там в науку».
Лишеги день.
Такої легкости фрази, такої наспівности слова, такого ритму прозопису зустріти в українській літературі важко, якщо взагалі можливо. А ми говоримо не про те і, як звикле, не про тих…
Я ніс портрет Лишеги в день похорону від хати до цвинтаря. Було враження ірреальности процесії і нереальности дії. Не пам’ятаю самого портрета. Лише сам процес, який мав закінчитися дивом, котрого не сталося.
Може, не тією дорогою йшов?
Євген Баран
