Культура

Мій Київ або Університет без поросяти

Звісно, у кожного Київ — свій.
Для мене це місто студентської юності, місто університету святого Володимира, в яке я, коли поступив і сказав у селі батькам, батько з підозріло повервонілими очима різко пішов у сад.

«Заплаче» — сказала услід мама. Не вірив батько, що без поросяти його син поступить у столичний вуз, та ще й університет…

Мій Київ — це місто унікальних щедрувань, коли до Павла Загребельного нас не пустили (ая, номенклатура ЦК!), а відводили душу студенти у Ліни Костенко…

Київ — це місто липи (однієї!) біля кафе на Андріївському узвозі. Це там, де дехто лишає свою мітлу для підзарядки — чи то в замку Ричарда, чи на горі Уздихальниці, чи на Лисій горі…

Мій Київ — це місто політичних баталій, коли, скажімо, ми йшли сміливо його вулицями зі скандуванням: «Геть Масола-Кравчука!», коли проводили з’їзди Руху, коли лягали на асфальт, зупиняючи московського патріарха Алєксія (з типово російським прізвищем Рєдігєр), кажучи: «Алєксєя — у Расєю!».

Київ — це місто зварювання України, місто, яке навіть донецьких робить українцями. Щоправда, не всіх….Он і з Кривого Рогу українцями так і не зробило кількох виступнів…

Київ — це місто Дніпра і парків, пам’яток і храмів, місто Володимира і Ярослава, місто слави і гордості…

… Ну, а для когось — це місто шаурми.
Буває…

Василь Чепурний

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.