Культура

Остання гастроль Мозгового

Остання гастроль Мозгового:
у перших рядах не вірують в Бога,
Брат за братом, посадовець за посадовцем, усі знають апостолів, ніхто не бачив святого…

На беквокалі такі ноги, що ноти самі вириваються з горла,
Музиканти шалені профі, — усі грають у християнських бендах,
Але іноді, коли хтось починає класичне гітарне соло,
Ніби на дощ, їм пече і крутить у тонких абсентових венах.

Мозговий стоїть посеред палацу, вуса світяться, ніби від радіації,
Темрява невідворотності туманом наповнює глядацьку аудиторію,
Він дивиться у залу і не бачить там культурної еліти своєї нації,
Лише депутати, повії, зрештою, працівники місцевого крематорію.

«Погані часи настали», — шепоче якась людина, що сховалася за кулісами,
Мозговий намагається впізнати голос і обережно підходить ближче,
Серце калатає, ніби його зараз хтось спокушає бісами,
А голос зрадницьки лунає все голосніше і голосніше:

«Вони можуть усе», — каже той, в кого дим на місці обличчя,
«Знищити Україну», — каже той, чия фібра всмоктала кров божого сина,
Мозговий бере мікрофон і свист із динаміків змушує усіх вийти із потойбіччя,
Мозговий не вірить, що хтось може знищити Палац «Україна».

Партер у передчутті, адміністратор саджає курсанта собі на руки,
Усі чекають, коли «завиє вітер лютий і січень з квітами на вікні»,
І голос Мозгового дійсно лунає люто і сягає такої міцності і напруги,
Що в деяких депутатів вислизають телефони і розбиваються на друзки.

— Що ви можете? — кричить Мозговий і луна жахом злітає над головами,
— Що ви можете? – і тиша у залі завмерла ніби підвішена на осі,
— Хизуватися радянськими космонавтами? Українськими бабами?
Чи може пити за перемоги, в яких загинули геть усі?»

Мозговий обводить глядачів божевільним поглядом,
І розуміє, що ніхто сьогодні не вийде із цієї зали живим,
І ніби, як доказ, чується голос, — пронизливий, як із пологового,
Голос усе пояснює, принаймні тим, на чиєму обличчі дим:

«Мамочкі, мамінька, на кого ви нас, мама, лишаєте із боргами?», —
Дівчина верещить в телефон і всі озираються, наче промовили їх ім’я:
«Я хотіла на море, а ви, мамо, про колово і батюшок з бородами,
Не треба так помирати, мамо, ніби це винна, — я».

Оркестр вступає раптово, не даючи отямитись, без шансів на втечу,
Зал накриває хвиля і море Палацове перетворюється на вино,
На човнику, із морозивом, сидить чоловік, називає себе Предтеча,
Матрос налягає на весла, не в силах дивитись на дно.

Юрій Строкань

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.