Проблема читання вперше в літературі на рівні художньої метафори поставлена Лесем Мартовичем в оповіданні «Нечитальник» (1889), а соціологічний аспект читання досліджував Борис Грінченко «У світ широкий» (1907). Він же і спробував вибудувати рейтинг популярности книжок серед українського селянства. Це було важливо для української літератури, зорієнтованої на просвітницьку роботу серед селянства.
У ХХ ст. проблема читання досліджувалася з урахуванням ідеологічної складової, а рівень освіченості народних мас неухильно зростав, хоча сама література, затиснута в лещата совіцької тиранії, не мала змоги вільного розвитку, а ететичні принципи підмінювалися ідеологічними кліше.
Найвищий інтерес до української книжки суспільство переживало наприкінці 80-х років ХХ ст., коли наклади українських літературних журналів, газети «Літературна Україна» і книжок сягали фантастичних цифр. Здавалося, зі здобуттям державної незалежності ця тенденція лише зростатиме, але натомість отримали зворотній процес – масового ісходу читача з поля читання української літератури.
Тенденція набула загрозливих результатів, коли на початку 2000-х процентна кількість потенційних покупців книжки у книгарнях сягала 18%, а процентна кілька потенційних читачів книжки склала 17%. Ця тенденція не була лише драмою національного нечитання, вона стала загально- европейським лихом. Причина її не лише в економічному зубожінні суспільства, хоча у ньому також, і не в загальному естетичному рівні написаного, хоча його теж не можна скидати з рахунку. Головна причина полягала у доступі членів суспільства до переваг інтернетівської павутини інформаційного хаосу, в якому пошук потрібної інформації став також своєрідним випробуванням моральної стійкості кожного громадянина.
Світ «замкнутого простору» (Андрій Охрімович) раптом перетворився у «глобальне село» (Маршалл Мак-Люен): «Замість того, щоб перетворитися на Александрійську книтгозбірню, світ став компʼютером, електронним мозком, так само як це віщує не дуже глибока наукова фантастика. І в той час, коли наші почуття виходять із нас у наше середовище, Великий Брат заходить усередину. Якщо ми не усвідомимо цього процесу, одного дня ми будемо загнані в панічний страх, що так добре вписується у світ племінних барабанів, повний взаємозалежності й вимушеного співіснування».
Українська гуманітаристика, власне, гуманітарна наука, прогавила цей період, перейнята власним виживанням в університетських стінах. У результаті написано много дисертацій, які ні на крок не зрушили проблему втрати діалогу між письменником і читачем. Письменники, аби не втратити читача, повторили «трагедію Франка» (Михайло Рудницький), не усвідомлюючи її, – вони перестали піднімати естетичний і світоглядний рівень читача, опустилися до рівня невибагливих читацьких смаків, де місце серйозної літератури, всерйоз і надовго захопила «масовка» – розважальне різнотематичне і різножанрове чтиво, від порнографічних картинок, замаскованих під дешеву еротику до т.зв. шпіонської і детективної літератури та ширпотребного фентезі.
Електронна книжка не вбила «живу» книжку, як це передбачалося. Але вона значно обмежила її територію і поколіннєву авдиторію. Українсько-московська війна теж внесла свої корективи, де «жива» книжка є практичнішою, а відтак і мобільнішою в своєму культурному виживанні.
Учень, студент читає вибірково і читає мало. Інтегровані уроки літератури в школі вибивають грунт з-під ніг національного виховання особистості. Чим закінчиться таке протистояння, – трудно не вгадати. Якщо не змінити гуманітарної політики, українська література ризикує опинитися у ролі «катакомбних християн». І гуманітаристика з національним стрижнем зникне зі стін університетів.
Євген Баран
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри української літератури
Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
