Мовні конфлікти — невід’ємна частина українського повсякдення. Вони були і залишатимуться — допоки тут панують русскіє та їх колоніальні механізми. Але випадок у Прилуці — найбільшому україномовному місті на Лівобережжі — виламується за межі повсякдення.
Ні, не брутальністю. Чи якоюсь іншою специфікою.
Виділяється докладним описом конфлікту — його учасник і постраждалий є журналіст. Виділяється фіксацією цього конфлікту як ВИНЯТКОВО мовного. А відтак дає можливість прояснити речі, не прояснювані в публічній сфері в принципі.
1. В СССР конфлікти на мовному ґрунті були тотальні, значна частина — з кримінальним фіналом. Але! Міліція, прокуратура наполегливо кваліфікували їх як ПОБУТОВІ — приховуючи в такий спосіб опір колонізованих спільнот і виводячи з-під удару самих русскіх, які були рушіями агресії проти немосковитів.
Наприклад, класик марійського кіно Кузебай Ґерд був засуджений «за хуліганку», (згодом підсилили вигадками про шпіонаж і т.д). Але в чому полягала «хуліганка»? В одному з ресторанів бухий офіцер НКВД вимагав від Ґерда припинити говорити по-марійськи, утнувши шось про «собачу мову». Ґерд дав йому по голові пляшкою шампанського. За це. Битовуха?
Тим не менше, в Прилуці місцева поліція чинить цілком у стилі своїх московських порередників. Заперечує МОВНИЙ конфлікт — між журналістом і чоловіком продавщиці, ставши на позицію нападника, який проповідує битовуху: обідили жінку!
2. Відсутність державної мовної політики — зокрема механізму штрафів та адмін відповідальности за ігнор української у сфері торгівлі і т.д., призводить до накопичення неконтрольованих МОВНО-НАЦІОНАЛЬНИХ конфіліктів — від Львова (Сихів, спортивний клуб) до Прилуки (центральний гастроном).
Наголосимо, що об’єктами агресії є саме українофони, і не десь у Харкові, де українофобія є частиною «культурного коду» міста, а в найбільшому україномовному місті сходу — Прилука, та найбільшому україномовному місті світу — Львові.
Власне, сьогодні українець взагалі не має точки, де йому не загрожує мовна агресія русскіх та різноманітної вати: Буковель, Мукачів, Львів, Прилука — скрізь.
3. Ситуація ускладнюється ще й тим, що для терору проти українофонів вже не потрібні ні самі русскіє, ні якісь дальші техніки московщення.
Білоруські експерти говорять про мовну самоцензуру питомих білорусів і прийоми самознищення своєї мови.
Судячи з описаного в Прилуці — це саме «білоруський синдром»: продавщиця не говорила по-українськи не через якісь негативні переконання, а тому що вважає саму українську мову «табуйованим до вжитку соціолектом, не придатним для комунікації у формальних обставинах» (якою й була ота опозиція “продавець/покупець”).
До речі, цей мовний кошмар у Біларусі свідомо підтримується Лукашенком — як державна політика. Настав час говорити, що в Україні проводиться така ж політика ДЕ-ФАКТО.
Сихів і Прилука — останні дзвінки для влади та її ручного Конституційного Суду, де досі блокується скасування мовного Закону КаКа.
Або українська мова панує в Україні, або війна.
Без кінця.
Ростислав Мартинюк
