Хлопчик жив із матір’ю, яка працювала прибиральницею на вокзалі. Збираючись на роботу, вона дала йому гроші на хліб і молоко. Треба щось їсти, а зарплата через три дні.
Хліб він купив у маленькій пекарні – там дешевше. А молоко – на задвірку базару. Від тітки, що була найгірше вбрана. Бо такій найбільше потрібні гроші. Потім він обійшов рундуки з фруктами, що їх продавали азербайджанці. Його цікавили не ціни, а запахи. Просто запахи і кольори. Він знав, хоча ніколи й не куштував, що сицилійський апельсин відрізняється від інших і ароматом, і формою.
Наостанок послухав сварку жінок біля лантухів із соняшником і рушив додому. На лавчині біля паркових воріт сидів простоволосий дід, а поруч у траві рудий песик бавився його капелюхом.
Хлопчик на мить зупинився, і песик із капелюхом у зубах підбіг і присів біля його ніг. Виглядало, наче той просить милостиню.
«У мене немає грошей», – зніяковіло сказав хлопчик.
«Грошей не треба, – обізвався старий. – А хлібчиком, якщо не шкода, можеш його пригостити».
Хлопчик присів, відламав кусень хліба, націдив на нього молока і простяг псові. Той умить його проковтнув. Хлопчик і далі ламав хліб, присмачував молоком і годував малого ненажеру.
«Овва, у нього добрий апетит, – мовив чоловік. – У мене вдався».
Хлопчик простягнув йому буханець, з якого лишилася половина, і молоко».
Старий мовчки їв хліб і запивав із пляшки.
«А що ти додому понесеш?» – похопився нарешті.
«Нічого. Кашу можна й на воді зварити».
«Можна», – згодився той.
Ситий цуцик стрибнув на лавку, і тепер вони сидіти рядком утрьох.
«Як його звати?» – запитав хлопчик.
«Петро. Так, як і мене».
«Прикольно», – всміхнувся хлопчик.
«Ти сидиш між двома Петрами, – сказав старий. – То мусиш загадати бажання».
«Я вже загадав», – сказав хлопчик.
«Так швидко?» – здивувався дід.
«Я давно вже маю одне бажання».
«Тільки одне?»
«Справжнє бажання повинно бути одне. Хіба ні?»
«Мабуть, – згодився старий. – І що це, якщо не секрет».
«Хотів би мати велосипед».
Чоловік схвально кивнув головою.
«Якщо в тебе з’явиться велосипед, де ти будеш кататися?»
«Скрізь. Парком, набережною, цією вулицею. Я живу навпроти жіночої перукарні. Вікно з тріснутою шибою – наша квартира…»
«Не задуває холодом», – поцікавився старий.
«Не дуже, ми заклеїли скло пластирем…»
І тут біля них зупинилася жінка в темному одязі і в чорній хустці з білою торочкою.
«Пане Петре, для вас є робота».
«Бувай, друже, – сказав той, підводячись. – Іноді і я комусь потрібен».
І кожен пішов своєю дорогою.
У благодійному центрі старий перекладав на німецьку довгі списки медикаментів, меблів, одягу та різного причандалля для шпиталів та сиротинців. Коли закінчив, простягнув аркуші черниці.
«Пане Петре, може, б ви щось і для себе замовили, – сказала та. – Ви ніколи нічого не просите».
«Бо нема потреби».
«Не соромтеся. Живемо в часи бартеру, прости Господи».
«Ну, якщо так… Велосипед. Для підлітка. Якщо це можливо…»
«Допишіть у кінці. Як по-німецьки велосипед?»
«Дуже просто».
… За два тижні біля жіночої перукарні зупинилася довга фура з німецькими номерами. З кабіни вийшов високий чоловік у чорній сорочці з тоненьким білим комірцем. І постукав у вікно навпроти. Обережно постукав, бо шибка була тріснута. Вийшов хлопчик.
«У мене для тебе дещо є», – мовив із різким акцентом незнайомець. І дістав з багажу велосипед. Рама була з лілового перламутру, на колесах мерехтіла золота дуга, а срібні спиці розсікали сонячне проміння. Тверда пахуча гума лягла в гарячу куряву. Навіть метал і той пахнув по-іншому.
Хлопчик розгублено оглянувся довкола, шукаючи якогось пояснення. Але прибулий уже махав йому з кабіни. Біля нього сидів ще один літній чоловік. Той був у капелюсі, і тому хлопчик його не впізнав.
Мирослав Дочинець
