Слухала цікаву радіорозмову про охорону пам’яток в Україні, про те, що служба така є, а охорони — нема. І це справді так. І поки щось зміниться в нашій країні, ми можемо втратити решту зі всього того, що ще дивом збереглося…
Що говорити про регіони, коли навіть в центрі Києва все частіше горять старі споруди, на місці яких згодом виростають нові — такі сучасні-сучасні на десятки поверхів… І нікому, здається, з тих, хто мав би їх охороняти, нема до того діла.
Тепер коротко про людський фактор.
Ми часто подорожуємо з чоловіком Україною. Найгірше бачити, коли давні споруди зруйновані не часом, а людьми.
У Тимках (хутірець, де я народилася, в Чернігівській області), на території колишньої садиби Кринських є будинок із мезоніном. Він один із небагатьох, що залишився без змін зовні і всередині, зразок садибного будівництва XIX ст. в Україні.
Збереглася і вся садиба. Вона належала Аделі Данилівні Кринській — дружині київського лікаря Олексія Лєскова — брата письменника Миколи Лєскова.
До 2007 року у будинку була була школа-інтернат.
Не знаю, що там тепер, якій владі (районній чи обласній) належить цей об’єкт, але знаю, що пропадає він і від часу, і від людей. Нещодавно почула, що хтось навіть плитку познімав із старезних, ще панських грубок.
Я не фахівець в цих питаннях. У сусідніх державах, де є лад, вони вирішуються на законодавчому рівні.
Чи дочекаються на свій порятунок в Україні потріпані часом вітряки, розібрані на будматеріали колишні панські маєтки, інші, цінні для історії і наших нащадків, приміщення? Не беруся відповідати на це запитання… Хоча відповідь, як на мене, очевидна…
Тетяна Череп-Пероганич
