У нашому черкаському селі, та й не тільки у нашому – за прізвищем мало хто скаже, де живе та чи інша людина, а от по вуличному чи за іменем — відразу: така традиція. Моя хрещена Свистун Лекера Іванівна 1923 року народження, але в селі прізвища ніхто й не згадує, кажуть просто «Лекера». Нагадаю, «хрещена мати» — жінка, яка бере участь в обряді хрещення в ролі так званої «духовної матері». Але це не означає, що її обов’язки обмежуються одним тільки таїнством Хрещення і привітаннями хрещеника з мирськими і церковними святами – будуть ці піклування тривати протягом життя. Хрещена мати поручається за свого хрещеника перед Господом і несе відповідальність за його духовне і християнське виховання.
Знаю, в хрещеної нелегко склалося життя: у сім років залишилася без батьків, родичі віддали в сиротинський притулок. Пішла в перший клас, а зимою захворіла на тиф – на цьому навчання 
завершилося. Десятирічною прилаштувалася в єврейську родину наймичкою, а в дев’ятнацять пішла заміж за Степана Халимоника, народила і виховали четверо дітей – по двоє хлопців і дівчат.
Під час Другої світової війни, в 1944, переховувала дві молоді єврейки від фашистів. З однією із них — Зупнік Любов’ю Борисівною, яка згодом виїхала з села, все життя підтримувала зв’язок. Близько сорока років відчапала в колгоспі на буряках: ото візьме площу, яку поглядом не охопити, і з ранку допоки ноги носять — у полі.
У неї було хрещеників десь з п’ятнадцять душ.
Страшенно любила і гордилася хрещениками: ото, коли колядки, нести вечерю, посівати – двері в хрещеної не закриваються. І кожній дитині дасть дарунки – не дешевенькі, а такі, що й не кожний батько на таку розкіш розкошелиться.
Знаєте, хрещена матір не та, яка постійно хвалить і все дозволяє, а та, яка дбає про хресника повсякчас, забороняючи робити нехороші речі, порадить, як вести себе на людях чемно. І якою треба гордитися, і, боронь Боже, не підвести своїми вчинками.
… Й нині бачу її, коли востаннє приїздив на гробки: стоїть як тополя — трохи зажурена серед травостою та під журливий спів церковного хору біля якоїсь могили, і така вся добра й одинока, що аж плакати захотілося. Ніби відчуваючи (хрещена ж!), що бачимося востаннє (пішла у далекі світи 26 квітня 2012 року), прихилила голову, і тихо мовила: «Мені так не хочеться вас покидати, сину, – сказала сумно, – але, знаєш, не думаю, що зі смертю все закінчується».
І похитнулися тоді перед моїм зором берези край кладовища, і пішов дощ….
Віктор Жадько
