Суспільство

Заклики у космос

Життя українських біженців за кордоном цілком нормальне і їх сторізи і панорами європейської краси є природніми і зрозумілими. Але у цьому способі життя криється дещо сумне — з нього можна змоделювати життя та поведінку решти великого цивілізованого світу, які навіть українцями не є. Якщо навіть українцям вдалось частково уникнути воєнної чорноти, просто фізично забравшись з території, на якій стріляють, то що взагалі можуть відчувати люди, котрі тут ніколи і не були? Як можна від них сподіватись емоційної залученості у нашу війну?

Іноді переглядаю коменти іноземців під страшними фото з нашої війни і більшість із них зводиться до «Яке жахіття, зупиніть це негайно!».

Заклики у космос.
А потім вони закривають фейсбук і йдуть собі жити нормальним життям, обідати десь в місто чи на вечірні прогулянки. Купують гарний одяг, планують відпустки.
І все тому, що не люди вирішують як жити у середовищі, а середовище вирішує за людей.

Якщо ти з війни потрапляєш у цивілізацію — вона вже тобою керує, а не ти нею. А коли ти взагалі постійно в цивілізації — нема способу залучитись у війну, хіба був би зовсім дурний. Як той канадець, який приїхав до нас воювати добровольцем, отримав важке поранення і тепер збирає гроші, аби повернутись додому…

Це територіальне і ментальне розділення «війна-мир» — шокуюче. Воно схоже на грозу у великому місті, де в одному районі влило дощу аж по коліна, а в іншому — жлдної краплини, і мешканці тих районів не можуть порозумітись між собою. Тільки замість крапель падають бомби.

І одночасно хтось робить селфі на тлі білосніжної яхти, а в цей момент хтось фотографує дитячу руку, яка нерухомо стирчить з-під завалів. Секунда в секунду…

Я тут, власне, не про біженців, а про розділене сприйняття війни та миру…

Володимир Гевко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.