Про школу в мене спогади якість тоскні. Спадає на гадку Еклезіяст: суєта суєт і знемога духа. Схоластика академічних програм не тішила, не кріпила тендітну юну душу. Вона, душа, приймала науки вибірково, відсіюючи химерії формул, тісних правил і мертве згромадження дат. Вибирала те, що брунькувало з живого дерева життя – картинність слова, тайни історії, чудеса біології та хімії, загадкові світи географії, насолоду фізичних вправ. Це були дороговказні струмочки до ріки, яка називається Книга.
Безпросвітну нудьгу навівало жовтенятво, піонерія та комсомолія. Тим більше, що я був завжди в активі – і мусив тамувати в собі фальш двоєдушності. Млоїло (іншого слова не підберу) від усіляких лінійок, стіннівок, сантрійок, речівок, доручень, тимурівців, юннатів, рад дружин, зборів і ленінських заліків. Це була гра, але гра докучлива, безрадісна, синтетична. Гра не твоя, а на когось і для когось.
Вчителі (майже за Толстим) переважно всі були різними і цікавими людьми, але до близнюковості схожі у викладі свого предмета. Хоча яснів у тому ряду і живий проблиск – наш класний керівник Іван Іванович. Якби постало питання сотворити пам’ятник невідомому Вчителеві, я б голосував за нього. Це був чоловік дуже простий, пересічний з вигляду, навіть незугарний і хворобливий (мучився астмою). З грушовидний обличчям, колючими вусами метеликом, спішною вайлуватою ходою і здивованими ясними очима. І з незмінною прищіпкою на штанині для велосипедної їзди.
Крім усього іншого, він відкрив мені оманливий світ кіно, – і я неначе бачу його рухливу кумедну постать у кадрах давнього фільму в стилі Фелліні. Дивовижний містечковий персонаж, із тих, що формують колорит, дух середовища й епохи. Вже тепер, запізніло, починаю розуміти: підвалини мого світопізнання закладали двоє провінційних геніїв – філософ батько і вчитель Іван Іванович. Точніше, піднімали свідомість із болота провінційності до космічних орбіт. Це уділ вибраних натур, на яких закони географії та історії не поширюються.
Іван Іванович не вчив, не пхав у нас знання. Йому це було не цікаво, нам – тим більше. Я й досі не знаю жодного правила граматики. Мабуть, письменника граматика може погубити, як гігієна лікаря. Гоголь тим взагалі не переймався, навіть розділові знаки ставив інтуїтивно. Правопис, каліграфія, семантика, синтаксис, лексема, діалектизми, тропи, морфеми – від самого звучання цих слів хилить на сон. Це оцет мови, а вино її – живий текст, плоть і кров його. Те, що відкривав для нас Іван Іванович.
Ні йому, ні нам не було цікаво, яку ідею поклав в основу «Енеїди» Котляревський, що уособлював Микола Джеря і проти кого спрямована алегорія Шевченкового «Кавказу», яку романтику опоетизував Яновський. Підозрюю, що вони й самі про це не здогадувалися. На уроках ми просто читали ці тексти вголос, пробуючи слово на звук і смак. Власним язиком відчували – кожен читав свій фрагмент. А Іван Іванович на тлі вікна, заплющивши очі, слухав і подагричними пальцями відмірював ритм. Інколи зупиняв: «Стоп. Ще раз, але повільніше й тихіше». Він відкривав нам чари слова, занурював у інший світ, захований між рядками. В який ти міг безборонно увійти й залишитися там, скільки хотів, забувши про сутінкові й вогкі шкільні коридори з ядучими панелями.
Хтось мені недавно сказав: «Як нудно і сумно читати «Фата морґана» Коцюбинського». Це тому, що йому не трапився перший читець такої глибини, як наш Іван Іванович. Він читав довжелезні прозові періоди по пам’яті. Читав із піднесеною правицею, як трибун, а лівою стискав інгалятор, бо «холодні осінні тумани клубочилися» в його легенях – так озвучений зміст проникав наскрізь… Бачу уявно кам’яного Вчителя на постаменті: в одній руці тріпоче, як птиця, слово, в другій – фукалка з тимчасовим ліком від затхлості світу.
Це була на подив артистична натура. Особистого лицедійства йому було замало, створив у школі драмгурток. Із нашого класу грали в ньому всі. Кожен. Якщо комусь не вистачало в п’єсі ролі, Іван Іванович вводив свій персонаж, бодай епізодичний. Сценарій доповнювався ще й піснями й танцями. Звичайно, з класики щось залишалося, але її рясно розбавляли бурлеск, буфонада, фольклорна стихія і навіть сценки з шкільного життя. На прем’єри набивалася повна зала, публіка вирувала, реготала, підстрибувала і довго не відпускала нас зі сцени. Наступні вистави були для батьків, для інших шкіл, для шефів, навіть для телебачення з Ужгорода. Гастролювали й по сільських клубах.
Це теж була гра. Але з іншим сенсом. Гра перевтілення, розширення, розкріпачення власного я. Мистецтво бути іншим. Виявляється, воно не менш важливе, ніж потреба бути самим собою. Це зворотний бік медалі. Й Іван Іванович знав про це. Він пробив для нас ще одну світлу шпарину в задушливому, заформалізованому казематі радянської школи. Мені й тепер нерідко сниться, як я граю на сцені. Гарні сни.
А потім із його почину з’явився літній трудовий табір. Це лише назва так дико звучить. Насправді було весело, повчально і корисно. До класу стягнено ліжка, скриньки, радіолу, чайник, пряники і фрукти. Ми ночували тут, а день починали на колгоспному полі. Трудилися до полудня, ситно їли, а потім купалися в Тисі і грали на вигоні у футбол. Іван Іванович у довгих сатинових трусах і з квітковим вінком на голові ходив між вільхами, як фавн.
Ввечері дружною юрбою ми йшли в кіно. Для нас щодня був зафрахтований окремий сеанс. Іван Іванович разом зі своїм учнем-кіномеханіком сам підбирав для нас фільми. Так я відкрив для себе режисерів-італійців із їх щемкою ностальгійною тональністю, з пронизливою уважністю до маленької людини. Дотепер пам’ятаю ці картини: «Професія – репортер», «Я боюся», «Христос зупинився в Еболі», «Амаркорд», «Хліб і шоколад», «Крадії велосипедів»… Талановите має особливу здатність опиратися часові, осідати золотим піском на ситі пам’яті.
Але й то не були звичні перегляди, а справжня розкіш занурення в кіно. Іван Іванович сидів позаду всіх і час од часу озивався короткими коментарями. Вони, доречні й навіть необхідні, наближали до сприйняття чужоземного укладу життя і хитромудрих стосунків. А головне – деталі, картинки, діалоги. Наш учитель смакував ними і приохочував до цього нас, підводячи до усвідомлення, що в кіно важливі не лише сюжети, мордобій і любовні сцени. В екранний світ, в його потойбіччя, виявляється, теж можна увійти, як і в книгу. Так нам відкрилося, що Книга – це не папір, а Кіно – не полотно екрана. Я знаю, що краса не врятує світ і не змінить природу людини, але з тих кіносеансів ми верталися вулицями вечірнього Хуста трішки іншими. Тихішими і добрішими. Для світу і для самих себе.
Ще були «уроки на природі» – серед руїн замку, в долині мідянок (так у нас називають нарциси), в боронявському лісі і на березі Ріки. Ми ходили за вчителем табуном і слухали історії. Він знав їх силу-силенну про всяку всячину. Це були «вчительні» історії, які відкривали новий погляд, новий сенс явищ і подій. Підводили до нової якості пізнання.
Навчальний процес тим часом котився своєю неухильною колією, й Іван Іванович мусив нас виховувати, реагувати на оцінки та зауваження предметників. «Розбір польотів» – це теж було щось, вистава іншого жанру. Він «проробляв» попасом кожного, всі його чесноти і гріхи, виводив рецепцію подальшої роботи над собою. Тамуючи в кулаку сміх, слухали ми ці розгляди, чекаючи кожен свого присуду. Вчитель помагав нам відкривати сутність своєї особистості – доброзичливо, прилюдно, грайливо. Ніхто більше, хіба що матері, не переймався так нашим внутрішнім світом, нашими тривогами, нашими нахилами.
Бувало, в коридорі чи ще гірше – на «лобному місці», в учительській, мене шпетили при Іванові Івановичу за непослух, за нехтування точних дисциплін, за те, що читаю на уроках книжки, що друкую в районній газеті замітки без погодження з дирекцією школи. Іван Іванович хмурив брови, сердито сопів у кострубаті вуса, полоскав мене журним поглядом. Після того як колега його відходила, набирав у свої кволі легені нового повітря і видихав словесне клекотіння: «Бачиш, до чого ти докотився? Чуєш, що про тебе кажуть? Отож міркуй, що далі робити? Добре міркуй… Я гадаю, що треба тобі… писати. Чуєш: писати! Все інше – лупина». Гарне, містке закарпатське слово «лупина» – лушпиння, марнота, безглуздя, пустогріш. Він знав нас ліпше, ніж ми себе самі. Бо мав снагу приймати нас такими, якими ми були, і мав потребу брати участь у нашому становленні. Тому він для мене залишився в короткому почесному ряду Вчителів із великої літери. Всупереч правилам граматики.
На столі під канадським дубом, де я сную ці рядки, стоїться букетик весняного квіту. Щойно по Великодню, парость ще бліда й немічна, але я нащипав по закутинах саду жаб’яче мило, дзвіночки, мишачий горох, кульбабу, цвіт дикої черешні, гілочки туї і бересклету. На вбогому, ще бурому провесняному тлі заяскрів пук ярого розмаю. І я побачив у ньому зриму метафору до цього спогаду. Мабуть, такими були й уроки нашого Івана Івановича. Школа в школі. Живий, здоровий цвіт на сухому дереві схоластики.
Мирослав Дочинець,
з “Книги надиху. Уроки світу, Неба і людей”
