… Того року о цій порі я якраз збирався їхати зі свого Чернігова на збори Чернігівського земляцтва в Києві. Там вирував саме Євромайдан. А ще мав намір відвідати мого любого ветерана української літератури Анатолія Дімарова.
Зателефонував йому ще з Чернігова.
Відповіді не було. Збентежився, злякався. Може, в лікарні обоє з дружиною? Наступного дня вже телефонував йому з Києва, з Палацу дітей та юнацтва, що поруч з будинком на вулиці Суворова, прямісінько над Дніпром, де мешкають Дімарови.
Слухавку взяла Євдокія Несторівна. Слава Богу!
— А де хазяїн?
— Та пішов у справах. Через півгодини буде. А що робиться в Києві? В цій країні повний безлад. Був один Майдан — Помаранчевий. Його лідери погризлися між собою. А що дасть оцей Євромайдан, який захищає демократичні, європейські цінності?
— Здоров’я як у вас, у Анатолія Андрійовича?
— Та пішов по ліки. Скоро буде.
— Ну то я біля під’їзду чекатиму на нього. Я – з «калашніковим», то охоронятиму і стрічатиму, як з’явиться.
Євдокія Несторівна сміється з мого жарту.
А я з того палацу, звідки дзвонив, через підземку, прямую на Суворова до Дімаровського під’їзду.
Тут поруч вулиця Івана Мазепи, пам’ятник Олександрові Пушкіну. Бач, знову після поеми «Полтава» зійшлися — кучерявий російський поет і великий український гетьман. Їх тут ніби хтось ліпить докупи, хоч розділяє якийсь декоративний бронетранспортер. А там на Майдані — не декоративні…
Ось і під’їзд, де почекаю Анатолія Андрійовича.
Шкода, немає лавочки. Але хтось поставив пластмасову табуретку навпроти розсади шипшини з відполірованим каменем біля крученого коріння. Біла пластмасова табуретка хитається. Одна ніжка понівечена. Та до неї дов’язали березовий цурпалок. І стоїть собі.
Я сів на неї і жду.
На мене дивляться перехожі як на мовчазного лектора з-за трибуни. А трибуна — кам’яна прямокутна балюстрада з поручнями. Робить легку пробіжку один ветеран. Молоді мами возять у візочках діточок. Три бабусі ходять туди-сюди. Справді, аби тут були лавочки, сіли б вони, посиділи, погомоніли. І чомусь подумалося: невже треба якусь революцію чи якийсь майдан, аби поставити для людей бодай простеньку лавицю.
А я — на білій табуретці. Вийшла з під’їзду жіночка, каже, з дев’ятого поверху. «Знаєте Анатолія Андрійовича?» — питаю. «Звичайно, знаю», — відповідає. Вона каже, що Анатолій Андрійович ходить то в магазин, то в аптеку.
Бадьорим кроком продефілювала повз мене дама з собачкою. Собачка чомусь гавкнув на мене, хоч я тому песику нічого не казав. І дамочці теж не казав.
Далі сидіти отак самозваним консьєржем біля під’їзду стало якось незручно. Подумають — бомж якийсь. Підвівся, пішов ходити. З’їв пів-яблука. Пряжив кроками повз липи, осики, дитячий майданчик, тенісний корт, повитий плющем. Далі — біля побутових ящиків — турнік, ми називаємо його ще гімнастичною перекладиною.
Згадав — є такий турнічок над дверима і у квартирі Дімарова (я гостював у нього раніше). Тільки тепер той турнічок більше відпочиває, бо гімнастові Дімарову вже за дев’яносто. Не так легко вправлятися.
Що ж так довго його нема? Мені ж іще на Майдан треба.
Подзвонив у домофон, у їхню тринадцяту квартиру! Відповіла Євдокія Несторівна. «Де Анатолій Андрійович?» — питаю.
— Вдома, вже прийшов. Заходьте, чого ви там мерзнете?
Я зрадів і здивувався, як цей 92-річний чоловік міг прорватися повз мій зоровий блокпост. А може, у нього якась магія, може, він характерник, що невидимо, безслідно долає дороги, стежки та всілякі перепони?
— Ходив по ліки, — каже Анатолій Андрійович. — Спина щось поболює, купив лінокрему. Хай помагає.
Звичайно ж, далі продовжили розмову про літературу — хай почекають, хай зникають тілесні болячки. Дімаров дарує мені дуже цікаву й дуже несподівану книгу «Душа жіноча». Он як! Дідурган пише про жіночу душу. Та й епіграфом яким гахнув: «Присвячується моїй дружині, з якою хоч і важко, зате весело».
Обоє усміхаємось із того епіграфа.
Усміхається і Євдокія Несторівна. І він мені підписує цю книгу. Ні, не мені. А… моїй дружині та «примкнувшему к ней» пану Якову. І додає: «щиросердечно вітаю, обіймаю і цілую».
Я ніби аж ревную до тих Дімаровських «шуточок». І сам навперейми дарую йому свою книгу про Помаранчеву революцію «І дам вам нове серце». Він уважно проглядає її. Я питаю його, чи можна нести її на Новий Майдан. Він аж скрикує: «Обов’язково!» І дістає 100 гривень. «Нате, віднесіть хлопцям на Майдан».
Отакий він, Дімаров.
Він — завжди подія. І навіть у побутових дрібницях. Сам шаткує, квасить капусту. І капуста у нього не проста, а, скажу, художня. Він туди по-своєму додає і часнику, і інших спецій. Євдокія Несторівна згоджується. І я теж куштував ту художню капусту з немалим апетитом. Звичайно, не тільки капусту. Бо Дімарови вміють готувати все і завжди дуже раді гостям.
І від них я прецінь силодушно, із пристрасним напуттям Анатолія Андрійовича, добирався до того Високого Майдану. І сам собі говорив такі експромт-слова:
Я знову їду на Майдан,
Що у Тичини, що у Києві.
Афганістан чи Магадан
Іще не всі печінки виїли.
Іще Чорнобиль, наче меч,
Лежить іржавий, лежить гострий.
Мені ти, друже, не переч.
Я на своїх це виніс костях.
І мої книги про Майдан,
Що був раніше у столиці,
Дають хай волі океан,
Несуть у серце нову крицю.
Цю свою книгу я вручав у наметі народного депутата Миколи Томенка, в інших наметах, у штабі, що в будинку профспілок. Наступного дня той будинок палав і падав. Мабуть, горіли, палали й мої книжки. Але дух залишався живлющий, високий.
Після відвідин Дімарова я йшов, давав книги людям і говорив:
Рубають на Хрещатику дрова.
Привіт, братва!
А біля Чернігівського намету, що розташовувався навпроти міськради, прочитав неймовірно серцебивні і, мабуть, пророчі слова:
Оточимо кільцем
недобитого яйцем!
Розказав про це по телефону Анатолію Андрійовичу. Він гиготів гомеричним гоготом!
Яків Ковалець
