«Реп’ях відходить» — писав я за півроку до його смерті. Так він і сам говорив про себе, коли я провідував його у лікарні. Могутнього організму вистачило на боротьбу з численними хворобами ще надовго.
Але – на 75 році життя помер відомий поет, багатолітній голова чернігівської письменницької організації Станіслав Реп’ях.
Він був могутньою постаттю не тільки фізично — скажімо, варто його було запитати про будь-яке явище літературного життя краю і отримаєш майже енциклопедичну відповідь. Його літературні вечори пам´яті видатних письменників стали явищем для культурної громадськості.
Відійшла ціла епоха.
Епоха конформізму, виживання-викручування українського слова. Уродженець Макіївки Носівського району, він з дитинства ввібрав у себе українську стихію, але життя комуністичної доби привчило до викрутасів. І тому, коли почався здвиг перебудови, Реп´ях виступив на захист збанкрутілого першого секретаря обкому Леоніда Палажченка і всієї влади.
Тоді у Чернігові, на стовпах, було розклеєно вірша, що починався:
Не сіяли, а він вродився,
Та не було б у тім гріха,
Якби то мова йшла про жито,
А не про реп´яха.
Багато письменників вийшли з-під облуди часу, Реп´ях виходив значно важче — он і Роман Іваничук увічнив це в книзі «Благослови, душе моя, Господа!», розповідаючи про наше відродження Батурина і насміхання Реп´яха.
Пам´ятаю як мене колись заїла фраза Реп´яха — мовляв, Василь Стус сам винен, що посадили, бо він такий нарваний. Так, Реп´ях був дуже обережним — але ж не всім бути героями, комусь треба лишатися і орачами. Так він фактично і написав у вірші, присвяченому Чорноволу — саме чорні воли тягли українську долю. Але тут уже почалося роздвоєння — саме Чорновіл був героєм, він не пильнував за плугом — він руйнував комуністичну імперію.
Коли ми створювали товариство української мови, Реп´ях заспокоїв своїх кураторів з обкому компартії: «Та я цих пацанів…».
А ми, зорганізувавшись, поставивши на головування установчих зборів режисера філармонії Леоніда Отрюха, дали бій номенклатурі і створили нормальне товариство.
Проте, не треба відкидати й того, що саме такі Реп´яхи утримали тривання українського слова в неймовірних умовах брежнєвщини.
Двоїстість його натури проявлялася і в тому, що у Києві він виставляв себе борцем українства, а в Чернігові служив владі. Яка б не була. Проте, коли вже у інвалідній колясці він здавав справи по письменницькій організації, попередив про свого наступника — обираєте, мовляв, сталініста і неукраїнця.
Він говорив, що йому не треба посередників між ним і Богом — тому й не ходив до церкви. Але хіба не насмішка над українським письменником, що його відспівували у церкві Московського патріархату і чужою для нього мовою?
Зі Станіславом Реп’яхом відійшла епоха двоїстості.
Але хто сказав, що прийшла епоха чеснот?
Василь Чепурний
