Маю досить короткий досвід перебування в Спілці, якого, одначе, цілком достатньо для цієї заяви, написаної одразу після звітних зборів. Казали мені притомні люди – що ти робиш у Спілці? Це дискредитує тебе.
Прямо так і казали. І це свідчить не про мою винятковість, а, передовсім, про те, що в Спілки немає беззаперечного авторитету. Навіть не так – немає авторитету взагалі. На що я відповідав: а хто, як не ми?
Якщо не активним включенням в якийсь процес, то хоча б особистим прикладом: щоденною роботою, власним рівнем і відповідальністю перед письмом – волію починати з себе. Але тут це не працює.
Тому – здаюсь.
Вірніше, не хочу мати нічого спільного. Деталізувати – зайве, спілчани й так знають всі недоліки, вони типові. І – ніяких персональних конфліктів, навпаки, в мене добрі стосунки зі всіма. Конфлікт, радше, світоглядний – це неосяжний огром задавнених проблем, перед якими нічого, крім безпорадності і професійної злості, не відчуваєш. А просто числитись – не зовсім комільфо: це ніби погоджуєшся з порядком денним, а тому і несеш за це відповідальність.
Зауважу, що в спілці достатньо порядних, високопрофесійних літераторів, маю честь знати багатьох. Але їхня наявність ніяк не впливає на загальний стан справ. Хіба що вони мають таємний план, як вичистити ці авгієві конюшні – просто не настав умовний час Х.
Іще додам, що ніякої полеміки цей текст не передбачає, – для неї потрібен системний аналіз причин і наслідків, розуміння якихось перспектив тощо. Що практично неможливо. Бо ні часу, ні сил, ні – передовсім! – такого бажання в мене немає. Та й вичерпних знань по темі – теж.
Тож нехай все старе залишається в старому році. Кожному робити своє.
Сергій Татчин
