Сьогодні – день пам’яті Леоніда Талалая. Він родився в сутінках листопада, а відійшов у день найвищого сонця. Його остання книжка, «Безпритульна течія», – це крик відчаю. До нас. Ми його не почули… Зізнаюсь: я близько не був знайомий з Леонідом. За тижнів два до того страшного дня він чомусь прийшов до мене в Спілку. Ми говорили ні про що. На прощання він подарував мені свою книжку з трохи дивною назвою – «Безпритульна течія». Я її відклав, сподіваючись прочитати пізніше…
Прочитав уже ПІСЛЯ ТОГО, через кілька днів… Ще раз зізнаюсь: читаючи, не міг стримати сліз…
Крізь густе мереживо рядків його віршів я побачив, я відчув: він приречено шукає останню стежку, він свідомо йде ТУДИ…
Але все ж загадка його смерті нерозгадана. Трагічна випадковість чи свідомий крок?.. Я цього не 
знаю, хоча приїхав, разом з Любов’ю Голотою, на талалаєву дачу на Жуковім острові одразу після дзвінка покійного Віктора Баранова…
Леонід лежав горілиць на доріжці біля вхідних дверей до дачі… За якихось кілька кроків від драбини на горище, і від тієї важенної ляди на горище, яка, ймовірно, і стала причиною смерті…
Чи хтось міг змінити цей драматичний сценарій? Вплинути на нього? А чи байдужість до світу – сила нездоланна?..
«Я не знаю, скрипко, я не знаю…»
Нижче – кілька віршів Леоніда Талалая з його останньої книжки «Безпритульна течія».
Михайло Сидоржевський
***
Скрипка аж заходиться плачем,
До плеча притиснулась і грає.
Хто кому з нас підставля плече?
Я не знаю, скрипко, я не знаю,
Хто до кого під вечірній дзвін
З листопадом серця і колін
Підійшов із відчуттям вини.
Ми з тобою нерозлучна пара, —
Порожнеча чорного футляра
Дивиться на нас, як дві труни.
***
Сніг від зорі палахкотить,
і сад чорніє… Скоро смеркне.
Душа болить… Нехай болить –
її не жаль – вона безсмертна.
Неначе кроки за двором, –
і, в нетерпінні привітати,
відчиниш двері – колобком
тепло із хати, холод – в хату.
Садок чорніє у вікні –
відзеленів, відкровоточив…
І, певне, солодко вві сні…
Та довга ніч… І страшно ночі.
***
Я прощаюся з вами і все вам прощаю
і простіть, якщо можете, також мені.
Я вам вдячний за все, і за чашечку чаю,
і за те, що ви зараз в моєму сні.
Я піду на світанні тихесенько тихо,
як у тапочках білих, як лист восени…
Я втомився вже так, як втомилась безвихідь,
стільки років чекаючи на вихідний.
Я вітчизні в любові у віршах не клявся
і не тягся з обіймами, як баобаб,
я на все це дививсь і дивлюсь, як на блядство
без баб…
Я дивлюсь на героя підсудної лави,
що грошвою у храмі свічки начина
і виходить у лаврах із нашої Лаври,
як дитина безгрішним і чистим сповна,
Як дивлюся сьогодні на шопінги, холдінги
і на світський бомонд із бандюг і повій…
Ох, як холодно, Господи, холодно, холодно,
Ти накрий мене снігом, морозом зігрій.
Вам спасибі за все. Відійду на світанні,
як і мають відходити з неба зірки.
Я в тумані світивсь і згорів у тумані
у туманні, як ми, і підленькі роки.
І, повірте мені, за душею у мене
лиш болячка душі, що боліла щодня…
Час прийшов над собою останні знамена,
Останні, зелені піднять.
***
Уночі зібрався я в дорогу
і почув у тиші голос з неба:
– Ти куди так рано і до кого?
– Я до тебе, Отче мій, до тебе…
– Зірку я твою не погасив,
і до мене інша є дорога…
– Отче мій, підкошуються ноги,
Отче мій, живу з останніх сил,
що не крок – провалююсь в біду
і боюсь, до Тебе не дійду…
– Не чекай поради і підмоги,
Йди! І дійдеш, –
Це твоя дорога…
