Суспільство

Моя незабутня сусідко…

Уже 9 днів плаче моя душа коли дивлюся у бік сусідського двору. Якщо рідня далеко, то найближчими людьми стають сусіди. Такою ж своєю і теплою стали для мене Ви, Валентино Михайлівно. У нас обох не було часу, щоб бігати одна до одної в гості, але наші сусідські розмови через огорожу про своє, жіноче, вмістили усе наше життя — зі сльозами і сміхом, усе, що непокоїло чи радувало одну з нас, було близьким і зрозумілим для другої.

Коли моя донька на першому курсі університету складала іспит з медицини, Ви десь роздобули підручника для медсестер, який просто таки врятував ситуацію. А якими дивовижно смачними були Ваші, передані через тин, паски і пиріжки! Прижилася у нас і, перейнята у Вас, технологія в’язання кімнатних капців. Ми обмінювалися розсадою квітів і городини, новинами і рецептами. Пригадую з усмішкою як обидві освоювали нові варіанти кабачкової ікри і виносили одна одній на пробу, гадаючи: чи їстимуть таке наші чоловіки?

Ви завжди були красивою і причепуреною. Бувало, я виповзу із своїх городніх грядок як почвара — вся в пилюці, тільки очі світяться. Дивлюся: Ви теж із сапкою, таку ж роботу виконуєте, але чистенька, мов з картинки. «Я ж міська дівчина!» — не раз чула від Вас.

Ви ділилися мріями про бажання прожити свій срібний вік у спокої та відпочинку: змінити приватний сектор з його нескінченними клопотами на міську квартиру, ходити на прогулянки у парки та сквери, проводити час за книгою чи в’язанням. Я теж мріяла про те, як ми будемо зустрічатися в місті і ділитися новинами…

На жаль, цього не буде ніколи…
Але для мене це останній урок від Вас, моя незабутня сусідко: не можна відкладати життя на потім, тому що його може не вистачити…

Дорога моя Валентино Михайлівно, Ви непокоїлися про всіх і все — про здоров’я чоловіка Валерія Михайловича, про сина — воїна ЗСУ, про невістку і онучка, які зараз в далеких краях, про родичів і друзів, про своїх і чужих котів та собак, про квіти і Перемогу… На все вистачало Вашої щирої, відкритої і люблячої душі. Останнє, чим поділилися зі мною — побоюванням, що онучок Михайлик забуде Вас.

Пригадую, якою втомленою, але сяючою Ви були «на няньках». «Це важко, але це — щастя!» — не раз говорили Ви. Гадаю, що хвилювання були даремні: дивлячись на Ваш прекрасний портрет із калиною, внучок буде знати, що в його житті, крім тата, мами і дідуся, була ще одна безмежно любляча людина. І це зігріватиме його душу навіть у дорослому віці.

У березні, зустрівшись, як завше, біля огорожі після бомбардувань, ми з Вами заприсяглися сісти у день Перемоги десь у затишному куточку удвох і відпустити увесь негатив. Моя незабутня Валентино Михайлівно, я вірю в Перемогу і ми обов’язково поспілкуємося, згадаємо усі дні і події, які додали срібла у наші коси, порадіємо такому очікуваному миру. То нічого, що одна з нас мовчатиме, а друга говоритиме, ми завжди добре розуміли одна одну. Тож нехай пресвітле Небо наповнить Вашу безсмертну душу своєю благістю та спокоєм. Моліться за нас і за Україну!

***
Усі, хто знав і не знав Валентину Михайлівну, давайте пом’янемо Її щирим словом. Дуже важко у наш складний час бути доброю людиною. Але Їй це вдалося. Царство Небесне, Світла Пам’ять!

Євдокія Тютюнник
світлина угорі – Віктора КОШМАЛА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.