Майже ніч потратив (але не втратив) на перегляд російського серіалу «Достоєвський». Створили його – режисер Володимир Хотиненко, сценарист Едуард Володарський, у головній ролі Євгеній Миронов. Створили потужно, талановито, модерно. Достоєвський, хоч і великий прозаїк, але ніколи не був «моїм» письменником, як, приміром, їхні Толстой, Гоголь, Чехов, Бунін.
Пишучи про душу, він не був ні душевним автором, ні душевною людиною. Любив Бога і не любив людей, ні чужих, ні рідних. Їздив лікуватися і грати в рулетку в Європу і ненавидів Захід. Спав із студенткою-революціонеркою, але боявся революції. Відбував сибірську каторгу і там же славив «русскоє оружіє».
Онук дрібного шляхтича з Волині, він фактично заклав засади ідеології русского міра – самодержавіє, народнічество, русскоє православіє. Те, що Путін знову успішно дістав зі скрині історії, щоб побудувати на цьому свій новітній імперський трон.
Із достоєвщини, до речі, постав фрейдизм, який я теж не шаную, вважаючи замахом на Божу сутність душі. Людська душа для Достоєвського і Фрейда — це як нутрощі для паталогоанатома…
Але мова не тільки про це.
Зображення генія в серіалі пронизано в кожному кадрі великоруською гордістю, смакуванням національними цінностями, які, впевнений, навертають сльозу замилуванням в кожного їхнього глядача. Та й рясні відгуки про це свідчать. Що й казати, вони хочуть, уміють і знаходять можливість утвердити у всьому свої скрєпи, свою велич, свою осібність у світі.
А ми?!
Де наш кінопродукт про таких учителів нації, як Мазепа, Сковорода, Шевченко, Франко, Леся, Стус? Продукт такої сили, такого масштабу, аби глядацька маса здригнулася від усвідомлення, до якої національної потуги належить і засоромилася свого недоукраїнства…
Мирослав Дочинець
