Рідні мої бідні етнічні ідіоти. Все життя дивлюсь та дивуюсь, як гірко страждаємо ми всі від неволі, брехні й примусу. Як же нам усім тяжко постійно почувати себе обікраденими, недовченими й безпомічними. І як же вперто несемо через віки й століття нашу ірраціональну, нічим не підкріплену мрію про волю й достойний суспільний лад! І щоразу одне й те саме. От уже ніби й прояснилося, хто винен і що робити, – а виявляється, що пісня наша, невимовно прекрасна й тужлива, просто знову починається від початку.
Вже й пісню свою прокляли та бігаємо танцювати то під московські страданія, то під африканські барабани, то під техаське банджо, – а щастя не приходить.
Знадобилася неждана й безжалісна війна, яка труснула Україну так, що не тільки стиглі, а й зелені груші посипались, і оголилися такі стидні місця, куди самі українці соромилися заглядати. К приміру, раптом усі побачили, що нашим зерном ми годуємо пів світу (хоча самі їмо гречаний хліб з горохом і ще чимсь жовтим); раптом на Слобожанщині та в інших місцях виявилися потужні природні запаси газу, нафти і зовсім делікатних руд, про які мало хто щось знає; раптом виявилося, що наш обікрадений, обдурений і оббреханий народ може на рівному місці згуртуватися й протистояти такому лихові, яке наші губаті покровителі тільки в Нетфліксі бачили.
Так у чім же секрет такого тисячолітнього ідіотизму?
Було б великою помилкою, та просто дурістю, чекати від мене чи ще від когось геніальної відповіді. Коли приходили велетні й казали народу «Я знаю, що робити. За мною, вперед!» і робили грандіозні переверти в історії, то потім найчастіше виявлялося, що наробили вони більше лиха, ніж добра, а коли й виходило на добро, то виявлялося, що на нього вийшло б і без них, а вони просто вгадали вчасно очолити посполите рушення.
Ця земля, цей народ, ця виробнича культура годували пів світу ще в скіфські часи, і це був феномен не геніальних воєначальників чи премудрих економістів; це був логічний наслідок, законний плід багатющої природної території від Карпат до Дону, в лоні якої викохався унікальний землеробський етнос: він не тільки собі вмів дати раду, а й найрізноманітнішим зайдам, у разі чого, дуже ефектно вправляв суглоби. Цей етнос урешті підняв і возвеличив Київ та побудував Київську Русь – потужну державу, якої не тільки боялась Візантія, а й шанували наймогутніші монархії Європи. Шанували не так за красивих наречених, як за високу загальну культуру.
Всьому приходить кінець.
Зажиріли, заїлися, а водночас розледащіли й розпаскудилися київські князі та їхня численна челядь. Здорова праведна боротьба за владу поступово поступилася дедалі дрібнішим та підлішим міжусобицям. Мудрі, але занудні волхви всім набридли, як старі пісні, й мусили розбрестися по священних гаях і бурмотіти там свої мантри й силогізми тисячолітнім давно збайдужілим дубам та малокровним отрокам, що за станом здоров’я не сміли й мріяти про участь у княжих походах. А маса простолюду продовжувала потихеньку сіяти пшеницю та гречку, бо то їхня споконвічна робота на цій землі.
Всьому приходить кінець.
Скінчилася, вичахла й гаряча Княжа доба, прийшла довга черга різних влад і устроїв – хороших і поганих, совісних і підлих, плідних і грабіжницьких. Та все недоладних, бо не розуміли вони, не шанували й не берегли природного господаря цієї землі – селянина-землероба. А він же ВМІВ УСЕ. За малим винятком: він не вмів брехати й красти.
Всьому приходить кінець.
Але не одночасно. Чи вичерпався український землероб? Та як же він міг вичерпатися, коли наша земля й сьогодні годує пів світу? Технічний «прогрес» відсунув землероба далеко на узбіччя новітньої історії, навчив брехати й красти, а ще й невпинно боятись. Навчив. Розніжив, розбестив. Зневірив. Але не вбив.
Ще не вбив. Хоча до того йде. Часом здається, що ота селянська кістка, оті руки й розум, які вміли все, – це все вже в минулому. Але прийшло лихо, прийшла війна – і раптом з’ясувалося, що не вмерло головне, не вмерла людяність, не вмерла здатність до творчого, трудового й ратного подвигу. Люд, який уже сотню років не знаходив собі місця в сучасному житті, несподівано ожив, перегукнувся «Гей, хто в лісі?» та й заходився дивувати не тільки ворога, не тільки весь білий світ, а й самого себе. Виходить, Джохар Дудаєв краще розумів українців, ніж вони самі себе розуміють.
То що, куме, ми ще живі? Та не тільки живі, а ще й чогось хочемо й дещо можемо. Ми показали (й самі побачили) тільки крихітну частину верхівки нашого айсберга. Але сталося головне: нам відкрилося, що наш айсберг живий і цілий, а що верхівку його засрали ворони, та ще й каркають, ніби він уже фактично потонув, – то оце і є наше місце в сучасному житті: відстояти своє колосальне багатство й стати його повноцінними господарями.
А що для цього треба робити?
Не знаю. Не мого ума це діло. Такі речі вирішуються величезною масою народу, і це нерідко вдається. І буде вдаватися – якщо цей (трохи таки зледащілий) народ перестане шукати та «обирати» на свою голову президентів, гетьманів та інших талановитих брехунів.
Справжніх лідерів наша земля родила й родить – але ми й досі не навчилися їх упізнавати й берегти.
Василь Триліс
