Це не дзенькіт розбитої пляшки
це похоронний дзвін по наших надіях
це брязкіт часу що безжально минає
так одного разу
спалюючи непотрібні пожовклі листи
ми помічаємо що як і ці листи
згорають світанки
і ми старіємо
і даремно долинає з минулого
дзвін шабель і брязкіт кольчуг
і занурюємо душі у чорне калатання
майбутніх днів
(Василь Кожелянко. Нерозумні барви: Цикл / Василь Кожелянко. Семибарвний кінь. Чернівці. 1995)
Кожелянко залишається у мене усміхненим у дверях книгарні «Лілея-НВ», яким я його востаннє бачив наприкінці травня 2008. Він писав свої «альтернативні історії», які почали користуватися попитом у видавництв. І приїхав до Іваночка підписувати договір на видання. А я вів доньку до музичної школи. Говорили як «три рідні брати» Федьковича. Третім був той позитивний настрій, яким наповнилися в розмові.
Його перший роман «Дефіляда в Москві», опублікований вперше в “Буковинському журналі”, з передмовою фахового історика, який пояснював, що такий сюжет цілком виправданий, – спочатку дивно “завис”, ніхто не знав, як на нього реагувати. Моя рецензія була першою, і він мені дякував за неї.
Хоча, для мене Кожелянко насамперед поет. Нуртовий поет, який теж “завис” між 
поколіннями. Бо хоча перша “гранословівська” збірка “Терновий іній” вийшла 1994, назвати його поетом-дев’ятдесятником не виходить. Це згущене драматичне письмо з апокаліптичними настроями.
Першої збірки Кожелянко не мав. Поки повертався з Києва до Чернівців, усі авторські примірники роздав у потязі випадковим пасажирам.
Ми з ним познайомилися в квітні 1997 на спілчанському пленумі, присвяченому питанням молодої літератури (першому і останньому, зініційованому Віктором Кордуном). А вже наприкінці року я опублікував його вірші на сторінках “Кур’єру Кривбасу” у рубриці, яку почав вести.
З тих авторів, яким я запропонував подати вірші для надрукування у моїй рубриці, відмовилися з різних причин двоє: Іван Андрусяк і Василь Махно. Василь Кожелянко й Іван Козаченко, коли я їм сказав, що деякі автори уникають співпраці зі мною у рубриці, лише засміялися. Кожелянко ще й прокоментував…
На похорон до Василя я не поїхав, хоча збирався, якраз 24 серпня помер мій вуйко і я поїхав у Паушівку…
Євген Баран
