Було це здається, року 1982-го. Я, молодий співробіник «Сільських вістей», у ролі «чергового по номеру». У завтрашній газеті виходить добірочка віршів Василя Юхимовича. Але, як тоді це часто траплялося, терміновий офіціоз, який конче треба було поставити в номер, звів добірку до куценької пари віршів.
Анатолію Захаровичу Москаленку, знаменитому декану факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Шевченка, було б 90. … Ми з ним були ідеологічними опонентами, коли я вчився. Ну, як були – я, молодий і неврипливий, а він, умудрений та іронічний. Я студентський декан, а він — справжній. Через це й супротивились — хоча, може, більше я по молодості (плюс перестройка!), а він досвідчено усміхався…
Це не дзенькіт розбитої пляшки
це похоронний дзвін по наших надіях
це брязкіт часу що безжально минає
так одного разу
спалюючи непотрібні пожовклі листи
ми помічаємо що як і ці листи
згорають світанки
і ми старіємо
Спершу збиралась промовчати, але вирішила таки написати. Андрій Бондар — чоловік Софії Андрухович — рідкісний хам. Я б сказала — оболонський хам обичний, якого я видалила з друзів у Фейсбук, бо мені його і читати нецікаво, і нічого спільного з хамами і невихованими особами я мати не хочу. Я цього інтелектуала вчила польській мові, мабуть, була його першою вчителькою польської — зоря світова, за класиком, писала передмову до його дебютної збірки поезій.
