Пішов із життя чи не останній з когорти титанів і кумирів української пісенної культури 60-х, Анатолій Мокренко. Останні 20-років про нього майже не згадували ні в пресі, ні на телебаченні.
Життя було довгим і успішним — близько 40 вокальних партій у найвідоміших оперних спектаклях, концертні гастролі у двох десятках країн світу, успішне керівництво Київським Оперним Театром. А ще він опікувався вокально-хоровим конкурсом на його рідній Сумщині, яку ніколи не забував.
Не вірю, не хочу вірити, що до людини з таким багатим життєвим досвідом, до справді яскравого представника істинної української еліти не було жодних питань у більшості українських журналістів, провідних телеканалів України?!
Колись у стародавній Японії існував такий варварський звичай — людей, які досягали певного солідного віку, більш молоді родичі чи односельці забирали в гори і залишали їх там помирати на самоті. Це було пов’язано з обмеженим ресурсом харчових продуктів, що не дозволяло годувати людей непродуктивного віку…
Невже у нас такий обмежений інформаційний ресурс України, що на наших телевізійних екранах можуть «звиздіти» на будь-які теми всі, хто завгодно, лише не ті, хто є справжніми зв’язуючими ланками в ланцюжку поколінь вітчизняної культури?! Чому про них не згадують хоча б у дні ювілеїв? Чому в певний момент, ще за життя, людину списують в утиль і викидають із колективної пам’яті, як щось несуттєве і непотрібне? Невже більшість із тих, хто живе в телеящику з ранку до ночі, мають важливіше значення?
То що це — змова проти української культури і її персоналій чи абсолютне невігластво і байдужість нових поколінь до своїх попередників?
Але ж у певний час вони отримають те саме…
Анатолій Матвійчук
