Його виокремив наш геніальний Довженко — він прослухав його і забрав на свій курс, який щойно в Москві дозволили сформувати. Бо в Києві Довженку життя не дали, і він до кінця своїх днів таїв образу на Миколу Бажана з компанією…
Микола Вінграновський сьогодні мав би 85 років. Цей ставний степовик став геніальним поетом, хоча і в кіно лишив слід — від ролі рядового Орлюка у довженківському фільмі «Повість полум’яних літ». За цю роль, до речі, Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю у Лос- Анджелосі. Певна річ, якби Довженко не 
помер через рік після початку роботи з молодим Вінграновським — він прогримів би ще не в одному фільмі під рукою майстра…
«Ми на Вкраїні хворі Україною, на Україні в пошуках її» — кредо Миколи Вінграновського.
Я привозив Миколу Вінграновського до Чернігова на наш просвітянський вечір у музеї Коцюбинського, і то була незабутня подорож. Шкода, що поет через бабське захоплене торохтіння зміг прочитати лишень одну чи дві поезії. Бо читав він не менш талановито, ніж писав. То треба було чути! Можливо, в музеї хтось робив фото? Не знаю.
Одна з поезій Вінграновського (до речі, у нього й проза талановита — скажімо, «Северин Наливайко», де діє китайський імператор Пу І, де осінь була такою мокрою, що чорні, сірі, руді коти тягали мишей з полів мішками)…
Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Димлять століття, води і народи…
Моя ви пам’ять степу-ковили,
Зорі небесний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні…
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.
Василь Чепурний
