Культура

Про декотрих із вінницької журналістики

… Епоха Брежнєва вже завершувалася, але до горбачовської «перебудови і гласності» залишалося ще кілька нелегких років. Мене, на той час 25-літнього журналіста «Вінницької правди», призначили редактором обласної молодіжної газети «Комсомольське плем’я». Незабаром на посаду заступника редактора я запросив молодого талановитого вінницького журналіста і поета Михайла Каменюка.

Ми і раніше приятелювали, коли разом працювали у «Вінницькій правді», а тепер, робота «у чотири руки», дуже нас зблизила і подружила. І хоча у цьому новому творчому дуеті працювали ми тільки три роки, дружба наша, якою я дуже дорожу, залишилася назавжди.

Сьогодні Михайло Каменюк – відомий поет, драматург, публіцист. Тривалий час очолював Вінницьку обласну письменницьку організацію, обирався секретарем Спілки письменників України. А тоді він був ще на початку кам’янистої дороги до своєї нинішньої творчої висоти. Молодий, запальний, емоційний, з гарячими бісиками в чорних очах, він просто фонтанував енергією. Розкажу про нього ось який епізод.

За кілька років перед тим, стараннями КДБ, із Києва до Вінниці переселили поета-дисидента Миколу Холодного. Причиною репресій стало те, що Холодний таємно передав для видання на Заході рукопис своєї збірки віршів «Крик з могили». «Могилою» для живого поета була відгороджена від усього світу «железным занавесом» тодішня радянська тоталітарна держава. Збірка на Заході дуже швидко стала популярною. Поезію Миколи Холодного почали вивчати у школах української діаспори в США, Канаді, Австралії, Німеччини, Франції, Аргентини, Бразилії, а сам автор став лауреатом Почесної премії Ватикану, його прізвище було занесене до «Британської енциклопедії».

У Вінниці Микола Холодний залишався оточений неусипним наглядом КДБ. Навколо дисидента утворилася порожнеча, бо люди просто боялися через спілкування з ним наразитися на переслідування. А от Михайло не побоявся. Два поети подружилися, і Каменюк став у Вінниці для репресованого вільнодумця найріднішою людиною. Їх поєднали не лише побратимство у служінні поетичній Музі, а й, безперечно, побратимство у свободі непокірливого духу.

Вони дуже добре знали й відчували усі тонкощі творчості один одного і глибоко переймалися нею. Тому Микола Холодний, який вірив у закони реінкарнації душ, вивів таку теорію: у світі є два споріднені однією душею поети, два Каменюки. А пролягли між ними шість віків, і першим з тих двох був відомий італійський поет ХIV століття Франческо Петрарка. Адже, як пояснював український поет-вільнодумець свою теорію Петрарка – це від імені «Петро», що означає «камінь», отже Петрарка – це і є італійський Каменюк… Вже пізніше, після проголошення незалежності України, коли Холодний нарешті звільнився з-під кадебістського нагляду, він написав книгу, яка була видана у Києві під назвою «Каменюк і Петрарка».

Це безпрецедентне в історії українського літературознавства дослідження, де у контексті історії загальноєвропейського культурного процесу та розвитку міжнародних літературних зв’язків порівнюється поетична творчість нашого сучасника і його знаменитого італійського «однофамільця», який жив на шість століть раніше. А після смерті Холодного Каменюк зібрав усю епістолярну спадщину поета-дисидента, його щоденникові записи вінницької пори з роздумами про найбільш значущі суспільно-політичні події того часу, численні спогади з питань дисидентського руху в СРСР, і видав у 2010 році у Києві публіцистичну книгу під назвою «Другий КРИК З МОГИЛИ Миколи Холодного, почутий і записаний Михайлом Каменюком у Вінниці».

… Але то вже було пізніше. А в ту пору, коли ми з Михайлом працювали разом, на якомусь етапі склалося так, що на творчі лідерські позиції у нашій редакції активно вийшла група молодих журналісток – публікації Людмили Вільчинської, Тетяни Гречанівської, Тамари Дончик, Тетяни Ковтун, Надії Опаристої, Євгенії Станіславської, Лідії Уразовської, Елеонори Файфер, Лідії Яковенко привертали увагу читачів, мали високий суспільний резонанс. Коли ж ці наші молоді, ініціативні, ерудовані журналістки, які, до того ж, ще й уміли гарно виглядати, з’являлися на прес-конференціях чи інших громадських заходах, цікаво і розумно там виступали і задавали керівникам області чи іншим впливовим людям актуальні глибокі й гострі запитання, імідж нашої газети ще й у таких випадках підвищувався дуже достойно.

Якогось разу завідуючий відділом пропаганди обкому партії Владислав Бовкун запитав мене: «А скажи мне, Саша, где ты набираешь таких журналисток? На факультетах журналистики или на конкурсах красоты?». Запитання прозвучало дружелюбно і ніби жартома, але я відчув прихований підтекст, або, як тепер кажуть, «основний месидж». Мій партійний начальник при усій тій зовнішній дружелюбності не упустив нагоди ще раз дати мені відчути, що партія добре контролює мізки, настрої та душі. То ж це його нібито невинне запитання насправді було «на всякий случай» делікатним нагадуванням, що при доборі кадрів я повинен керуватися виключно «критериями высокого профессионализма и высокой идейно-политической зрелости», і ні в якому разі нічого такого, що могло б кинути хоч найменшу підозру щодо «обліко моралє». У відповідь я віджартувався, але запитання того не забув.

Проминуло ще кілька років. Я вже працював у Києві головним редактором журналу «Ранок», а В. Д. Бовкуна в ту пору призначили редактором «Вінницької правди». І от якогось дня відбувалася у Києві нарада керівників республіканських та обласних засобів масової інформації. Був там і Бовкун. У залі ми сиділи поруч, а після наради я запросив його до себе додому на вечерю. Досить вже зголоднілі заходимо у квартиру, Владислав Дмитрович з цікавістю розглядає двері, що ведуть на кухню, і каже:
– Вижу, Саша, что от твоего приглашения ничего хорошего мне сегодня не светит…

А я саме у той період вдарився у здоровий спосіб життя, займався бігом, намотуючи щоранку кола довгими алеями зеленого скверика біля мого дому. А також регулярно читав усілякі корисні поради, то ж на дверях кухні наклеїв вирізаний із якоїсь журнальної статті великий заголовок жирним шрифтом, який гласив: «Менше їсти – довше жити!». Запрошуючи Бовкуна у гості, я зовсім забув про цю аскетичну засторогу. То ж тепер запропонував такий вихід:
– Не звертайте уваги на те жорстоке гасло, сьогодні ми накладаємо абсолютний мораторій на нього…

Посиділи за столом, випили по чарчині-другій, переговорили про те, про се. А я вже знав, що, прийшовши редактором у «Вінницьку правду, він, як це часто у таких випадках буває, розпочав із вирішення кадрових питань. А де йому ще брати вже готові професійні кадри для своєї газети як не з редакції обласної молодіжної, що розташована у цьому ж таки «будинку преси» поверхом вище? І ламати голову не потрібно: кожен свіжий номер «Комсомольського племені» зранку вже під рукою, запримітив публікації здібного журналіста – і запрошуй його на роботу. Владислав Дмитрович, як тільки став редактором, так і зробив, переманивши у «Вінницьку правду» один за одним чотирьох працівників. Та от халепа: виявилося, що усі четверо – саме з тієї групи молодих журналісток «Комсомольського племені», яких я згадав трішки вище. Отож тепер, невинно дивлячись Бовкуну в очі, я запитав:
– Владиславе Дмитровичу, от цікаво мені знати: де ви таких гарних журналісток для «Вінницької правди» набираєте? На факультетах журналістики чи на конкурсах краси? А чи, може, все ж таки з «Комсомольського племені», де я колись кількох із них туди запросив?

… Тепер, з висоти часу, мені приємно відзначити, що професійна доля усіх тих журналісток склалася успішно. Лідія Яковенко переїхала разом зі мною до Києва, швидко зростала як творча особистість і, пройшовши ряд щаблів журналістської ієрархії, була запрошена редактором Олександром Швецем на посаду заступника головного редактора газети «Факты». Трохи пізніше переїхала до Києва і почала працювати у газеті «Україна молода», а згодом в «Правде Украины» Тетяна Ковтун. Вона займається ще й письменницьтвом, видала дві цікаві книги художньої прози. У Києві успішно продовжила свою професійну кар’єру Людмила Вільчинська. Тамара Дончик доросла до першого заступника редактора газети «Вінниччина» (так переіменована на той час «Вінницька правда»), а Тетяна Гречанівська – до головного редактора обласного телебачення. Заступником редактора обласної газети «Подолія» стала Євгенія Станіславська. А Надія Опариста ще у 1988 році виїхала до США і створила там комерційну фірму, займалася бізнесом, тепер живе у Флориді. Завжди, коли їде із Америки до своїх родичів на Вінниччину, по дорозі заїжджає в Київ до мене у гості. Для нас усіх і сьогодні залишаються дорогими спогади про ті наші молоді роки у вінницькій молодіжній газеті.

… Згадується один курйозний епізод перед переходом Ліди Яковенко на роботу в газету «Факты». На той час вона ще працювала редактором відділу політики у газеті «Киевские ведомости». У перші роки незалежності України це нове, засноване Сергієм Кичигіним видання, головним редактором якого був призначений Олександр Швець, стрімко почало займати лідерські позиції у системі засобів масової інформації України. Газета «Киевские ведомости» вже за кілька місяців набрала дуже високий тираж, виглядала по-європейськи солідно, респектабельно. Але років десь через три в результаті тодішніх навколополітичних та деяких інших складних колізій покинув газету Олександр Швець, який невдовзі очолив «Факты», а Сергій Кичигін був змушений навіть виїхати з України.

«Киевские ведомости» перейшли в руки крупного київського бізнесмена Михайла Б., який вже приміряв на себе лаври найвпливовішого в Україні олігарха. Він підібрав, нового, вже «свого» головного редактора, а той, відповідно, набирав у штат нових людей. «Киевские ведомости» швидко почали втрачати респектабельність, дедалі більше ставали схожими на свого новоспеченого власника-олігарха – від газети почало тхнути купецькою вульгарністю, падав тираж. Коли ж Олександр Швець запропонував Ліді Яковенко перейти в новостворені «Факты» на посаду заступника головного редактора, пропозиція її привабила, але психологічно було важко Ліді розставатися з колективом, з яким працювала кілька років від першого дня заснування «Киевских ведомостей». Душа у неї розривалася…

І от якогось дня отримав я запрошення від посольства Франції на дуже цікавий концерт у Київській консерваторії. У той період Надзвичайним і Повноважним послом Франції в Україні працював Домінік Шасар, надзвичайно обдарована особистість. Виходець із аристократичної сім’ї, він здобув у Парижі блискучу дипломатичну освіту, але ще до того мав освіту музичну. З дитинства був закоханий у скрипку і віртуозно нею володів. У роки своєї роботи Надзвичайним і Повноважним Послом Франції в Україні цей незвичайний дипломат час від часу просто так, із любові до мистецтва, виступав з концертами у Києві. Ті концерти, зрозуміло, були не комерційними, квитки на них не продавалися, посольство просто розсилало персональні запрошення українським державним діячам і політикам, представникам науки і культури, українським та акредитованим у Києві дипломатам зарубіжних держав, представникам української громадськості, з якими посольство підтримувало постійні дружні контакти.

Публіка у залі консерваторії зібралася дуже вишукана. Але якраз була середина зими, стояли міцні морози, а в приміщенні консерваторії саме у ті дні вийшла з ладу система опалювання. Та концерт не відмінили. Зала була повна людей, однак жінки сиділи, накинувши на плечі шубки і пальта. А на сцені зодягнений в урочистий чорний фрак з білою сорочкою і чорною краваткою-«метеликом» стояв зі скрипкою в руках Надзвичайний і Повноважний Посол Франції, упродовж двох з половиною годин натхненно даруючи своїм київським слухачам прекрасні музичні шедеври знаменитих композиторів.

Через день уранці трапився мені на очі черговий номер газети «Киевские ведомости». На першій сторінці на видному місці була опублікована інформація про той концерт. Вона вразила мене своїм безкультурним жаргонним стилем. Її зміст зводився до такої ключової фрази: «В зале консерватории было чрезвычайно холодно, люди сидели в верхней одежде, но посол в черном фраке и белой рубашке с галстуком-«бабочкой» два с половиной часа стоял на сцене и мужественно наяривал на скрипке». Ця невелика інформація, так і була озаглавлена: «…А ПОСОЛ НАЯРИВАЛ НА СКРИПКЕ!».

Я спробував собі уявити як Домініку Шасару, в жилах якого тече кров кількох аристократичних поколінь, у посольстві перекладають французькою цю інформацію і цей її заголовок, то навіть і мені від тієї уяви ставало не по собі. Того ж дня поклав цю публікацію перед Лідою і сказав: «Ти все ще рвеш собі душу переходити у «Факты» чи ні? Я думаю, що після такої грубої витівки «Киевских ведомостей» тобі вже має бути просто соромно залишатися у цій газеті». Ліда погодилася зі мною, і днів через два Олександр Швець вже представив її на новій посаді у колективі «Фактів».

А «Киевские ведомости» продовжували занепадати. Тяжкого удару завдала їм ще й ситуація, коли власник газети бізнесмен Михайло Б. уже почав відчувати себе всесильним олігархом і насмілився вступити у конфлікт із наближеним до президента Кучми міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком. Почалася жорстока боротьба, хвилі якої бурхливо вихлюпувалися на сторінки «Киевских ведомостей». Обидві сторони звинувачували іншу в злочинності та непорядності, виставляючи самих себе апостолами добра і справедливості. Насправді ж вони, прикриваючись високими словами про законність, честь і порядність, переслідували свої амбіційні, корисливі, шкурні інтереси.

Газета «Киевские ведомости» регулярно публікувала статті, у яких діяльність міністерства внутрішніх справ була змальована у чорних фарбах, а міністерство разом з іншими силовими структурами та податковою інспекцією брали в облогу і «Киевские ведомости», і бізнес-структури Михайла Б. Про ті події блискучу статтю під заголовком «Батрахоміомахія» опублікувала у газеті «Зеркало недели» журналістка Юлія Мостова. У перекладі з грецької «Батрахоміомахія» означає «Війна жаб з мишами». Так називалася давньогрецька пародія на героїчний гомерівський епос. А війна олігарха Михайла Б. з міністром Юрієм Кравченком у моральному плані й справді не піднімалася вище мишачо-жаб’ячого рівня. Я також поділився своїми враженнями про ті події, опублікувавши в «Зеркале недели» статтю «Когда перед законом снимают шляпу и… проходят мимо».

Сторона Кравченка перемогла у тій війні і навіть запроторила Михайла Б. до слідчого ізолятора. Невдаху чекала реальна перспектива ув’язнення на тривалий термін. Але саме у цей час наближалися чергові парламентські вибори, на які той олігарх встиг виставити свою кандидатуру. Його прізвище вже навіть було внесене у виборчі бюлетені. То ж тепер через металеві грати він з відчайдушною надією спостерігав за подальшим розвитком подій. І йому пощастило. Бо народ, в очах якого Кучмині клеврети вже не мали ні поваги, ні авторитету, почав співчувати зацькованому бізнесмену. Завдяки цьому Михайло Б. набрав достатню кількість голосів на виборах, став депутатом і прямо із камери слідчого ізолятора тріумфально увійшов до парламенту. Ось так іноді у нашій новітній історії з нічого народжувалися «народні герої»…

… Що ж до Ліди Яковенко, про яку тут згадую, то скажу найважливіше: Ліда відіграла величезну роль у моєму житті, я дуже дякую долі за те, що вона у ньому була. На жаль, вона рано пішла із життя після тяжкої хвороби…

Талановита, щира душею, з вродженою добротою та інтелігентністю – такою у пам’яті Ліда і сьогодні з нами. А її брати – Микола і Андрій – ще від вінницьких часів мої брати…

Олександр Рущак

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.