У малесенькій церкві Різдва Богородиці на Совках в Києві п’ять годин прощались з Василем Овсієнком. Люди приходили й лишались. Під час відспівування гула сирена. Фактично з 8 ранку до 13:00 зібрались і дисиденти, і їхні рідні. Вони згадували його і тих, хто вірив у Незалежність та діяв заради неї у часи, коли радянський союз був сильною ядерною державою.
А вони багатьма сприймались ледь, як не божевільні. Як воно було, сидіти десятки років у таборах, коли до Незалежності було понад пів століття? Це і є ознака справжньої сильної віри.
Слово, яке найбільше я чула про пана Василя – скромний.
Йосип Зісельс зізнався, що чимало правозахисників, які пережили табори молились останні 30 років на Василя (це його дослівні слова). Бо Овсієнко об’їздив села і міста, відшукуючи тих, хто пройшов через табори та в’язниці й був нікому не відомим. Він записував свідчення і спогади цих людей. Далеко не всі знають, що у таборі він на пам’ять вивчив поезію, написану Василем Стусом, який тоді сидів у одному бараці. І цю поезію Овсієнко виніс на волю, зберіг її.
Юнак, який народився у Незалежній Україні, розповів мені, що саме через публікації Овсієнка зацікавився дисидентським рухом і їх силою. Він зізнався: «Їм було важче, ніж нам. Ми маємо Незалежну Україну, а вони за неї боролись». І ще сказав, що зараз у засвіти відходять титани.
Овсієнко заповів бути похованим біля матері у селі, хоч його рідним пропонували місце на Байковому цвинтарі у Києві. Я не встигла подякувати йому за життя за це подвижництво. Навіть не уявляю, як би він таку вдячність сприйняв. Він був по-справжньому скромним.
Понад 13 років – у таборах Уралу та Сибіру. І все життя роботи на Україну та історіографію дисидентського руху. Дякую вам, колего. Світла пам’ять.
Ольга Скотнікова
