Хочу розказати про Астамура Гумбу (Абхаза). Цим днями в нього був би його День народження… То була одна з найважчих розмов у моєму житті, хоча й тривала якихось півтори хвилини. Я досі прокручую її в своїй голові, не можу забути, мучуся, вигадуючи те, як (краще) міг тоді відповісти. Зрештою, то був такий шок, що й не пригадую точно, як саме відповів.
Удар по історичному центру Одеси є визнанням самими нелюдами, що ніякого «рускава міра» їм нам насправді не потрібно. Звичайні фашисти, які живуть лише ненавистю до околишніх народів та бажанням хапати, хапати, хапати чужі землі і чуже майно. В ідеалі — усе, що є на цій планеті, аби перетворити на одну величезну помийку. І якщо не їхнє — так нехай гине. Незважаючи ні на що.
Він зібрав нас усіх, як збирав бувало з побратимами на Свято Різдвяних Василів. Правда, не січневої зими, а липневого ранку, у день високого сонцестояння. І не в Будинку вчителя, а на світлому порозі храму Різдва Пресвятої Богородиці, в Києві, на Солом’янці. За цим порогом йому стелилася дорога до вічного небесного дому, де тепер його Василі, і до дому рідного – на Житомирщину.
У малесенькій церкві Різдва Богородиці на Совках в Києві п’ять годин прощались з Василем Овсієнком. Люди приходили й лишались. Під час відспівування гула сирена. Фактично з 8 ранку до 13:00 зібрались і дисиденти, і їхні рідні. Вони згадували його і тих, хто вірив у Незалежність та діяв заради неї у часи, коли радянський союз був сильною ядерною державою.
