Культура

Питання мови – революційне!

Збірку творів І.Грекової легендарного видавництва «Дніпро» 1987 року я купив заради повісті «Кафедра». І справа не в тому, що новенька, вочевидь, нечитана книжка приємного формату коштувала на ОЛХ усього 10 грн. Прийнятна ціна, звісно, теж має значення. Однак не визначальне. Часто я просто не можу пройти повз старе, нікому вже не потрібне, але цікаве видання з радянського минулого.

У цьому випадку ця книжка мала ще кілька важливих принад. Колись дуже-дуже давно від когось почув, що авторка — математик за фахом — взяла собі за псевдонім відому усім школярам невідому «ігрек» (у). І це не могло не вразити мою уяву. Пам’ятаючи при цьому, що мій герой, колишній чернівчанин-поліглот Петер Демант, мав нагоду 1981 року познайомитися з родиною письменниці, коли сам лікувався після інфаркту у будинку творчості письменників у підмосковній Малєєвці. Вони разом обідали за одним столом.

До того ж книжка виявилась перекладом з російської на українську. Я застав ще ті колоніальні часи існування України, коли у книгарнях було прийнято застерігати/попереджати покупців, що книжка, яку вони планують придбати, видана українською мовою. Попри очевидну тенденцію до русифікації всіх сфер життя, витіснення національних мов із широкого вжитку, десь у високих кабінетах все одно з року в рік ухвалювали рішення про необхідність видання певної кількості літератури мовами народів СРСР. Для демонстрації інтернаціоналізму. Від придбання якої потім так запопадливо застерігали у книгарнях.

Чомусь ці радянські переклади українською (часто насправді дуже фахові) викликають у мене щем і щиру симпатію. Особливо переклади з російської на українську, які, вочевидь, мали засвідчити, що навіть так звана мова міжнаціонального спілкування в СРСР є тільки першою серед рівних. Бодай на папері і на прилавках книгарень, в яких покупців попереджали, що вони на «украінском».

Тепер, на щастя, ситуація інша. І вже доводиться думати, що робити з російськомовними книгами, які, принаймні у нашій частині України, після нас вже майже ніхто не зможе (не захоче?) читати. Розвагою останніх років для мене стала заміна гарних книжок, виданих російською ще у радянські часи чи на початку 90-х, на їхні україномовні аналоги.

Спогади про Другу світову Черчілля, «Злет і падіння тертього Райху» Ширера, «Улісс» Джойса, «Іліада та Одісея» Гомера, «Лялька» Пруса, «Дата Туташхіа» Чабуа Аміреджибі, «Зима у горах» Джона Уейна, «Звіяні вітром» Маргарет Мітчелл, романи Кундери, «Смерть героя» Олдінгтона, «Щоденник злодія» Жана Жене, романи Уелса, твори Сент-Екзюпері і «Смерть в кредит» Селіна — тільки частина видань, які я таким чином замінив. І тексти російських авторів, особливо ті з них, які стали доступними у часи горбачовської перебудови, займають особливе місце у цьому переліку. «Життя і доля» Василя Гроссмана, «Білі шатии» Дудінцева, «Золота хмаринка ночувала» Анатолія Приставкіна, «Повісті гір і степів» Чингіза Айтматова…

Тепер ось «Вдовиний пароплав» І.Грекової…

Не лукавитиму, стверджуючи, що взагалі не читаю російською мовою. Але так виходить, що тільки старі видання, куплені ще замолоду в часи існування СРСР, букіністику… І переважно тексти, яких чомусь бракує українською. Наприклад, так і не перекладені деякі твори Тура Геєрдала, тексти підкорювачів полюсів Р.Пірі, Ф. Кука, Р.Амундсена, У.Нобіле, врешті спогади «Атоми у нас вдома» Лаури Фермі — дружини Енріко Фермі… Чимало інших природничих видань, які хотілося би прочитати, що засвідчує тільки їх прикру нестачу на вітчизняному книжковому ринку.

Найбільший опір щодо перекладів українською, з яким доводилося стикатися особисто, стосувався саме перекладів з російської на українську. Попри очевидну для мене необхідність здійснення таких перекладів, часто доводилося чути заперечення. Адже російська не тільки близька до української, але в Україні нібито і так усім зрозуміла.

Востаннє справжній бій щодо такого перекладу довелося витримати з дорогою мені людиною — вдовою Вернона Кресса, яку довелося переконувати у потребі перекласти «Зекамерон ХХ століття» її чоловіка на українську. Погодившись, Ірина Вєчная довго ще потім була переконана, що Революцію Гідності, яка вибухнула восени 2013 року, спричинив цей переклад, що побачив світ навесні того ж року…

Питання української мови для росіян є не просто важливим, а воістину революційним. Тому повість «Кафедра» російської письменниці Олени Вентцель, доступної, поза сумнівом, мовою оригіналу, я свідомо читатиму у гарному українському перекладі, виданому легендарним «Дніпром». Бо це революційне питання.

Юрій Чорней

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.