Цей діалог, чи то пак, монолог мав усі шанси не відбутися. Але стався той унікальний випадок, коли наша прекрасна мова – зараз без жодної іронії – послужила мимовільним тригером для чужих одкровень. Повчальних, не без політично-історичної моралі, хоч я на них не напрошувалася. Черга в американській поліклініці, сиджу, чекаю, поки покличуть. Телефонують мої, відповідаю, звичайно, не англійською.
Літня пані навпроти, що досі тихо куняла, розпливається посмішкою:
– Какой красівий язик! Обожаю вашу мову! Я умєю нєй чуть-чуть гаваріті! (Далі буде, переважно, в перекладі, бо не люблю транслітом). Отже, в дитинстві жінка якийсь час жила в нашій країні, довше – в рідному Петербурзі; одна з бабусь – українка, але її внучка – росіянка. Як стала вдовою, перевіз до Штатів син-айтішник. З невісткою живуть окремо, поговорити нема з ким. Тут їй трапилися вільні слов’янські вуха – мої.
Через те зараз виливає всю «подноготную» – і про свою родину, і на теми геополітичні. Хто зна, коли ще така нагода трапиться? Говорить швидко, не роблячи пауз, вклинитися бодай словом неможливо. «Стрибає» з однієї теми на іншу і знову повертається до сказаного. Війна на нашому Сході – це, звичайно, жахливо. Такого не мало бути, їй дуже шкода. Путін вже й у Росії усім набрид. Жахливо, ще раз. Однак війни – ну, такої, повноцінної, не буде, не хвилюйтеся. Ми ж сусіди!
Добре, хоч не «братья».
Чи, може, подумки зрадіти, що зустріла одну з небагатьох росіянок, які співчувають Україні? Півхвилини по тому розумію, що радіти не варто. «Співрозмовниця» продовжує, і чим далі до лісу, тим гладші партизани руского міра.
Українці їй завжди подобалися – приязні, жартуни-реготуни, а кухня яка смачна! Не те, що в інших республіках, неприємні люди, навіть дикуни. Її батьки приїхали колись до Запоріжжя «по партійной лінії». Раніше родина в Прибалтиці мучилася… Тато – вчитель російської, а мати дослужилася до першої секретарки якогось райкому. То ось, у Запоріжжі і навіть на Західній Україні, куди їздили відпочивати в Карпати, всі вони почувалися, як вдома! А «западна», ви ж розумієте, е-е, ну, розумієте… До речі, звідки самі? З Києва, мабуть? Вимова правильна.
– Ні, із Західної. Дозвольте запита…
Не дозволяє, потік свідомості переростає у повінь. До Запоріжжя маму-партработніка, щоб я собі знала, перевели з Литви. Там було гірше, ніж у нас. Литовці – зимні, непривітні, по-російськи говорили неохоче, ще й з нестерпним акцентом. Хоч сири, загалом «молочка», випічка, а також трикотаж були дуже на рівні, їй сподобалося. На відміну від місцевих – «ужасниє». Ой, поки не забула, в Запоріжжі трапився кумедний випадок! Коли щойно приїхали, йшли по вулиці, дивувалися – невже в них так багато курять? Бо побачили вивіску «перекурня», через квартал – другу, потім третю. Вже потім зрозуміли, що в «Перукарні» стрижуть і причісують, а не палять.
Мені, нарешті, вдається втиснути свої п’ять копійок: «Ця історія з вивісками нагадує анекдот, як «сипалися» на іспиті з мови в російській розвідшколі. Намагалися перекласти фразу, виходило «горобєц сідєл на гєлoчкє».
Але жінка не вловила іронії. Натяку, що цій балачці хочу покласти край – також. Не реагує на «гєлoчку», заливається солов’єм далі. Після українського «перекуру» партія скомандувала їм в казахські степи – ото була пригода! Бо казахи – «удівітєльно отсталиє люді». З їхніми скаженими звичаями – як-от, гасати на конях «с гіканьєм», разом їсти плов з одного казана, з традицією викрадення дівчат-наречених, хай навіть узгодженим заздалегідь… Скільки мамця-райкомівка не билася, щоб викорінити «дикість», навчити аборигенів «жіть по чєловєчєскім правілам» – глухий номер.
– А якби, приїхавши до Росії, казахи захотіли навчати вас своїх правил? – не витримую.
Жінці заціплює, незручна павза, довго. Зітхає:
– Ну, знаєте! Порівняли! Та в них же культури жодної! Не те, що в нас… Але ж ви, напевне, «с етіх», тому таке говорите! – киває рукою.
З’ясувати яких саме «етіх» не встигаю. Заперечити про «жодної культури» також (бодай тим, що казахська писемність виникла ще в Х ст., а російська – не плутати з руською, як це безголово робить Вікіпедія – значно пізніше; та й теза, що один народ має право повчати інший – це як сусідський філін, згвалтований глобусом). Але не встигаю всього цього сказати, бо приходить медсестра і, обережно-запитально вимовивши незнайоме ім’я «міс Є-ль-є-на, так?», запрошує жінку. Та роздратовано кидає «не Єлєна, а Єлєна Васільєвна», і я розумію, що по-батькові – це зовсім не медсестрі адресовано. Обидві зникають за дверима.
Післясмак спілкування – cпаскуджений настрій. Дратує, що після усіх репресій та Голодоморів і навіть «на западной» вони все одно «почувалися, як вдома». На відміну від Литви чи Казахстану. Не можу позбутися переконання, що мусить бути причинно-наслідковий зв’язок між отим «вдома» і майже двома сотнями тисяч «іхтамнєтов» біля нашого східного кордону. Не реготали-жартували б із загарбниками колись, як «ужасниє» прибалти чи степовики – хто зна, як обернулося б тепер?
Людмила Пустельник
