Наступ на харківському напрямку свідчить, що самоорганізація українців як нації перейшла на якийсь зовсім інших рівень. Українцям тепер багато задач до снаги. Однак радість від усвідомлення цього затьмарюють наші внутрішні гнилі суперечки. Мені неприємно читати, що армія у нас в один бік, а керівництво держави — в другий. Це нікуди не годиться. Українці — один кулак. Колаборантів має СБУ виявити, бо в СБУ в нас теж патріоти.
А вже зовсім дивно, який резонанс викликав Юрій Андрухович, що зустрівся із письменником Шишкіним, котрий не живе у Росії і вважається її критиком. Зустрівся — і що? Це вибір Андруховича. Я не знаю, що написав Шишкін, але довіряю Андруховичу. Він би із поганим письменником і ворогом України таки не говорив.
Я точно це знаю, бо прочитала усі романи й есеї, які Андрухович написав. Навіть більшість його колонок теж прочитала. Андрухович — українець, демократ, естет, а ще він нарцис, але хто з нас без гріха?
Хочеться, щоб українці не забували, що ворог наш сидить у Кремлі, що підтримують його маси російського народу, але все ж не всі росіяни. Росіянам треба організовувати опозицію в Росії й усувати свого тирана від влади. Я особисто не маю жодного бажання їм допомагати у цьому, але це моя проблема, бо я не можу піднятися над власною русофобією, котра стала вже моїм другим я.
Думаю, ця русофобія не є моєю сильною стороною, ця русофобія перетворює мене на маргінальну особистість. Однак серед українців є люди, що захочуть допомогти росіянам завалити цю огидну Рашку зсередини. І це добре! На місці Рашки будуть інші країни. І Україні треба буде з ними співіснувати.
Роксана Харчук
