Минув 200-й день повномасштабної агресії, війни росії проти України. Нечуване варварство ХХІ століття спрямоване проти української Ідентичності, Державності, Людяності. Проти ідеалів буття Української Нації, Національної Пам’яті, Історії, що творилися Народом, його «провідною верствою» впродовж віків. У цьому ряду «передніх» знаходиться й український Любомудр Григорій Сковорода, 300-річчя якого незабаром відзначатиме, попри все, Україна та весь культурний, інтелектуальний, гуманний світ.
Адже Його ідеї, помисли, етичні цінності, життєві істини стали символом національної духовності, просвітництва, народності, свободолюбності. Відомий дослідник української культури І.Мірчук зазначав, що в цій унікальній особистості сконцентрувалися «всі виідеалізовані риси українського народу».
Страшно чутливо вони перегукуються з нинішньою реальністю. Абсолютна несумісність, непоєднаність сковородинського світобачення з імперською, людиноненависницькою ідеологією та практикою рашистської ерефії з її вєлікой культурой, коли відбувається своєрідний змаг не, зазвичай, минулого з «сучасним», а добра і зла, світла і темряви, совісті й дикунства.
Сковорода залишається для нас, Українців, Воїном Духу, Честі, Свободи. Водночас недруги-моzковити впродовж трьох століть намагаються Його вкрасти, привласнити, загарбати, як і нашу Україну. А коли стається не по-їхньому, то воліють нищити українськість. Тому моzковія продовжує війну з Україною, сковородинськими ідеалами вільного Народу. Війна проти і ЗА ЖИТТЯ НАЦІЇ.
Зараз особливо гострим є усвідомлення, що життя (особисте, народу, держави) не є готовою, подарованою річчю, вічною данністю. Його потрібно постійно захищати, будувати, творити, бо його незбагненна й надскладна філософія не є простим походом за істиною. Сковорода вчив, що визначальним знаменником має бути не істина буття, а Буття в Істині.
Інколи по-доброму заздриш багатьом європейським націям, які, на відміну від українців, вибороли раніше свободу, зуміли не лише народжувати, але й зреалізовувати в національному середовищі значущі ідеї, інтелектуальні, духовні, культурні цінності, оскільки маючи свою державність, були політично й духовно вільними й неупокореними.
«Бо усе те зле і лихе, — писав П.Куліш у «Зазивному листі до української інтелігенції», — сталось через політичну темряву, політика не питала дороги в науки, а наука не опиралась на єдину філософію, достойну свого імені…, бо страшенний розплодився на Вкраїні тиск чужомовного, нам ворожого панства…».
Саме в такій протиприродній, антинаціональній суспільній ніші зростав Г.Сковорода, творчість і життєвий шлях якого не завжди вкладаються у створені сучасниками політичні, світоглядні кліше. А тому Будителів народного духу, Націєтворців часто намагаються «прив’язати» до власного світобачення, намагаючись актуалізувати й осучаснювати їх думки та діяння навіть у тих сферах, яких ще навіть не існувало. Виникають суперечності нетотожностей, конфлікти інтересів, дискусії, пошуки «правд».
Реальність, ідеали, принципи та вчинки видатних особистостей тих часів можуть часто не співпадати із затребуваними нині суспільними вартостями. Вони притаманні не тільки у взаєминах з «іншими», а характеризують конфліктну (передусім світоглядну) ситуацію у «рідному» середовищі. Погляди, оцінки ролі і місця в історії народу, держави багатьох особистостей в Україні нерідко є полярними, прямо протилежними й антагоністичними. Так виглядає матриця буття людства, народів. Бо Світ, зокрема й український, зітканий з багатьох суперечливих складників, коли навіть найвищий ідеал вміщує в собі риси, які викликають критику, заперечення і, навіть, осуд.
Але завжди слід знаходити й поціновувати ті сторони, які мають неперехідні якості, слугують інтелектуальними, моральними, духовними, громадянськими прикладами для наслідування, об’єднання Нації. Учення Григорія Сковороди, що формувалося життям, українською народністю, переконаннями, вірою, етикою, продовжує зберігати саме таку значимість. Він заклав наріжний камінь у своєрідну національну філософію виховання душі, вивільняючи себе від пут усякого примусу, суєти, позбавляючись рабства і возвеличуючи Свободу Людини, стверджуючи життєву радість високого розуму і серця.
Саме щасливий стан людини народжував сковородинські ідеали, торкаючись найчутливіших струн сенсів буття, ототожнюючись з найголовнішою метою – ростити і зміцнювати її Дух, Думку і Серце. Дякуючи Творцеві, що потрібне зробив легким, а важке – непотрібним, він не переставав словом, чином і серцем доводити значимість для кожного сущого визначати і досягати для себе поставленої мети.
Філософія Сковороди спрямовувала людину до опанування вічних і благородних цілей – живити дух, почування, серце і помисли. У цій провідній думці національного будителя закладена сутність сучасного цивілізаційного буття, перекликаючись із світоглядними ідеями західної і східної інтелектуальної думки, а передусім з непересічними цінностями християнського вчення. Ці високі ідеали досліджувалися, оспівувалися, возвеличувалися багатьма нашими філософами і поетами, просвітителями і духовними наставниками. Від Д.Багалія, І.Огієнка, Д.Чижевського, І.Мірчука, П.Тичини, В.Симоненка, В.Стуса, Д.Донцова, М.Вінграновського, І.Драча, М.Поповича, І.Дзюби, Л.Ушкалова і до нині сущих сучасників (Л.Костенко, Д.Павличка, М.Жулинського, П.Мовчана, В.Шевчука, О.Шокала, Г.Васяновича, С.Йосипенка та багатьох інших) звучать найрізноманітніші рефрени думок, почуттів про славного Любомудра. Бо Він був за визначенням В.Барки «найбільшим після перших отців Церкви християнським філософом». Безкорисним, не пожадливим.
Як писав Павло Мовчан у вірші «Слово Григорія Сковороди», що Він, «втративши усі земні висоти, прославив лиш життєву довжину». Справді, великий Навчитель, не маючи матеріальних статків і не прагнучи їх, щедро обдарував свій народ цінностями духу і мудростями істин як справжній син української землі. Будучи величним моральною красою і силою свого народу, благородством помислів і діянь, він залишається гідним прикладом в цьому глобальному, жорстокому і варварському світі, попсутому фетишом користі, наживи, влади, нетерпимості, людиноненависті. Розмірковуючи над смислом його етичних і громадянських норм, визнаєш вражаючу глибинність сковородинських вартостей загальнолюдськості, людиноцентричності. Він своїми світлими думками правдивості, моральності, духовності й справедливості ніби зіткав воєдино скарби античності, української народності, людськості й християнськості.
У широкому контексті педагогічного виміру, коли мова йде про виховання Людини і Народу, ідеали Сковороди виходять далеко за межі «національного», вони є мірилом універсального етичного принципу відповідальності людства «за все живе». Його світобачення опиралося на велику силомудрість сприймати світ таким чином, «щоб невидиме було видним», даруючи «правду острому зору». Пізнаючи вічні істини, український просвітник і філософ окреслював для свого Народу неозору перспективу етичних завдань духовного, культурного, політичного, соціального, державотворчого життя.
Через віки ця високість світоуявленості Сковороди закликає українство зрощувати свою Душу Свободи заради збереження і зміцнення цінностей національної пам’яті, національної ідентичності, високої духовності, української державності, боронячи Волю й Незалежність для свого Народу від посягань номадів і зайдів. Ця чеснота містилася в його почуттях і діях. Бо «чи можна бути вільним, — запитував він, — без діла, без чину, без користи Людству?». Знаковий вірш Г. Сковороди «De libertate (Про свободу)» висвітлює значимість для людини, народу цінностей свободолюбства. Саме її (Свободу) він підносить на найвищий щабель вартостей:
Що є свобода? Добро в ній яке є?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнивши все злото,
Проти свободи воно лиш болото….
Тому вогонь свободи для свого уярмленого народу в творчості Сковороди ніколи не згасав. Його він усіляко підтримував, зважаючи, що Вона — найдорожчий скарб. Згадка про Богдана, як і заголовок вірша засвідчують про найвище поціновування Сковородою «вольності». Очевидно, мав рацію академік Сергій Єфремов, що народний філософ не спинявся на особистій моралі щодо свободи, а бачив її громадянський і національний вимір, «сопрагаючи сродную собі частную должность (обов’язок) з общею (загальною)».
Сьогодні Україна воює не лише за свободу й суверенність власної Держави, за землю та волю, море та долю. Фронт пролягає і через сковородинські цінності, які сформували культурний, психоментальний образ української Людини. Український Народ на цей раз остаточно таки здолає ту неправду, коли моzковці впродовж століть намагалися поцупити (що для них властиво) це Ім’я, називаючи його не інакше як «вєлікій русскій». Але аксіомою є лише те, що справжній ренесанс, відродження істинного Сковороди відбудеться тільки в Соборній, Суверенній Державі-Україна. Бо тільки тоді уможливлюється реалізація ідеї великого природного дару – писати національну історію та культуру Душею рідного Народу, навічно позбавивши чужинців-моzковитів такого злодіяння стосовно України.
Вірмо, що вогонь зруйнованого Музею Сковороди на Харківщині не зранить української душі та віри, а спопелить ненависне всім «руzькомірство». І тоді обпалений ордою Сковорода через століття все гучніше нагадуватиме нам, закликаючи і зобов’язуючи нас, Українців, говорити Правдою зі своїм Народом. Бо де Правда, там і Бог. Там Свобода і Перемога. І тоді затріумфує Шевченкова мрія — «Врага не буде, супостата…»
Георгій Філіпчук
