Ще жовторотим школярем, почувши з платівки, як Борис Гмиря співає:
А тепер я кричатиму,
На все село гукатиму:
Віддай жито і пшеницю,
Кукурудзу, чечевицю,
Поросята і качата,
І курчата і гусята!
Віддай мені все, що з’їла,
Віддай мені усе ціле!
Ось тобі шо! Ось тобі шо! — думав собі: та невже ж у селі десь-колись такого пришелепкуватого бачили, що про нього отаку пісню склали?
Не вірив, чиста душа.
А тепер не те що притютькуватий одинак — ціла країна у цю пісню проситься. Та яка країна! «Нє страна — маліна!» перефразовуючи чеховського героя. Така-так, вона, ота, де «наші ніви глазом нє обшарішь, нє упомніш наших городов». У якої «вторая армія міра». Хоча й «нє пєрвой свєжесті». І презідєнт — не что-лібо как, а гігантелло. «Чудіще обло, огромно стозєвно і лаяй».
От воно, се чудище, бідненьке, після нашої широкополої дезінсекції на Харківщині, з імператорського «толчка» не злазячи, який день ото ведмежі неконтрольовані ціви пуска і «лаяй». На всі імператорські заставки.
«Возвєрнітє», — «лаяй», — сякі-такі укрАінскіє нацисти, всі наші танки, бетеери, «урали», «гради», коториє мірно себе, как у вас говорят, МРІЛИ на шляхах, полях, у садках і на вулицях спєцоперірованих теріторій Украіни, дивилися в небо і милувалися, як качки у вирій летять, а ви їх, бєз об’явленія по-кієвскі ІДУ НА ВИ, нєлєгітімно захватілі. Поверніть, мовляв, капоскники, бо їй-Богу вхоплю оце рулон паперу і спишу його жалобою на вас в ООН.
І що ви думаєте? Потрєбував у придворного сортірного, у пєскова, знацця, карандаш, ретельно його послинив і накака… гм… накатав цілий рулон. «А тепер я кричатиму, на все ООН гукатиму…»
Що тепер буде, людоньки!
Думаю, Ігор Крутой сю жалобу на музику покладе. На вітрі погойдає, щоб папір од ведмежої хвороби вивіяти, і покладе. А Басков заспіває. Не кобзон, звісно, яле якщо шпіца дати — сирену перекричить.
Валерій Ясиновський
