Переглянув український серіал «Спіймати Кайдаша». І ось, що я вам скажу: то є цікава, важлива, дуже грунтовна декількома аспектами робота. Ось, власне, що я побачив:
1. Звісно, що це цікаве переосмислення і осучаснення класики. Книги, яку я, до речі, не просто не любив, а просто ненавідив лютою ненавістю у школі. Так, за 150 років з природою людини нічого не змінилось. Але, як це зроблено тут, у серіалі, в контексті переосмислення, мене якраз і зацікавило, і захопило.
2. Основна річ – це жорстка і системно зроблена деконструкція міфу про якусь особливу українську сільську духовність, оцю всю традиційну родину, яка є ніби то і колискою, і споконвічними оберегом якихось добрих і давно міфологізованих традицій. Чим є насправді українська традиційна родина і, зрештою, ці традиції — показано дуже добре. Бо основна духовна традиція — це шалене психологічне насильство, яке передається з покоління в покоління. Традиція гнобити та їсти всіх поїдом, а в першу чергу близьких і рідних. Решта традицій, чомусь, не несуть такого інтересу для їх виконавців.
Весь цей споконвічний треш і пи*дець, які плекають в собі високодуховні кугути, і які наслідки має вся їх діяльність, спрямована на гноблення всього, що не сягає їхнього розуміння, маємо можливість подивитись на практиці. Зроблено це дуже добре, метафорично та з тонкими нюансами.
Слово «деконструкція» тут, на мій погляд, підходить найбільше, тому що процес ломки стереотипу іде з гори до низу і переноситься в сучасний контекст. Нам показано, звідки ростуть ноги у цієї всієї поведінкової структури «простої людини».
Вирватись з безкінечного уробороса психологічного насильства ніяк не виходить, ця традиція продовжується, перероджується в нових генераціях, в дітях, внуках і так сторіччями, до безкінечності.
Бо вирватись з цього кола можна тільки або тупо втопившись, або втекти. Що і показано.
Ці люди тут поруч, від сусіда до чиновника, від селян до президентів. Ми всі вийшли з цих «кайдашів», у кожному вони представлені, варто тільки копнути глибше лопатою. Ми всі це проходимо і живемо з цим повсякденним психологічним насильством, яке чиниться над нами і ми самі його вчиняємо перманентно над іншими. Так, це про це.
3. Це сага. Через історію однієї родини показан історію країни і еволюцію суспільства. Показано не банально. Декількома штрихами, діалогами, реакціями, метафорами, дається розуміння важливих подій, які відбувались за 10 років. І зроблено це не в лоб.
4. Тези, які я чув від хейтерів серіалу з приводу того, що це «кугутам про кугутів» і що це «Свати» для патріотів» не витримують жодної критики, через те, що це такий удар по кугутах і рільниках, який вони просто не помічають в силу своєї *уйової компетенції і звички мислити одновимірно. Там якраз жорстко потрошать цього кугута, як тушу на м’ясокомбінаті, разом з традиціоналізмом та з усією приземленою духовністю.
5. Раджу подивитись всі серії, щоб зрозуміти еволюцію персонажів. В цьому і є весь сенс.
6. Тішить якісна, взагалі нехарактерна для нашого кіно, робота акторів. Про що неодноразово говорили і без мене. Це факт, є хороша робота. Нема ні штукарства, ні штучності, а є необхідна життевість, досконале пропрацювання персонажів. Дуже радує, що планка піднята. Піднята в усьому і високо.
Олекса Манн
