Суспільство

Яненко Юрій із Лубен…

Йому виповнилося 55 років. Виповнилося б… Фейсбук вперто нагадує, що сьогодні, 12 квітня, свій день народження відзначає Юра Яненко. А мені вперто не хочеться вірити, що його вже нема серед нас. Юра раптово пішов із життя майже чотири роки тому. Дуже несподівано.

… Я не пам’ятаю Юру з моменту вступних екзаменів до нашого універу (КДУ). Ми познайомилися вже згодом, коли не тільки стали студентами першого курсу журфаку у 84-му, а нас зарахували в одну групу, нашу цікаву, оригінальну 2-у групу. Потім ми з ним тісно зійшлися. І головне тому, що і в його, і в моїй крові була просто фанатична любов до футболу.

Зрозуміло, що ми стали бігати в футбол де тільки можна і коли можна, грали в різних турнірах, записалися в футбольну секцію до Юрія Миколайовича Компанійця, виступали разом за факультетську збірну, ходили на наше «Динамо». Юра був воротарем, гарним воротарем, еомційним у воротах, але досить спокійним поза межами футбольного поля.

Якщо не зраджує пам’ять, то Юра Яненко став першим нашим однокурсником, котрий змушений був, як мовиться, відкласти конспекти і взути на два роки солдатські чоботи.

Зрозуміло, що після його повернення ми вже не могли сидіти на одній студентській лаві, але якось так сталося, що свої останні два роки у 4-му гуртожитку жили в одній кімнаті.
То була 48-а, ми мешкали вчотирьох – Паша Кущ, я і двоє, яких, на превеликий жаль, вже нема з нами – Саша Кучинський і Юра Яненко.

Якщо сказати, що ми жили весело – так то нічого не сказати. Сумно не було, бо ми були студентами, були молодими, а ще поряд жили такі веселуни і жартівники як Паша і Саша.

Часом діставалося і Юрі.
Над ним піджартовували. Але то були добрі жарти над хлопцем з Лубен, звідкиля він родом. Йому «діставалося» в тім числі і за, здається, щотижневі сумки з харчами, які його рідні передавали автобусом з Лубен. Ми жартували, однак смакували домашнім харчем.

Юра не ображався на жарти. Він взагалі був добряк. Мені здається, що це його чи не найголовніша чеснота. Не міг терпіти нещирості і підлабузництва. Здається, аж скрипів зубами, коли дехто намагався скласти залік чи іспит, використовуючи відверто нечесні прийоми.

Так само зрозуміло, що дороги наші розійшлися. Ми закінчили факультету у 89-му, а Юра на два роки пізніше. Мене доля закинула до Кременчука, а Юра повернувся у свої рідні Лубни. Вже через багато років ми знайшлися. Не пригадаю з якої причини, але його телефон я відшукав. Стали спілкуватися, чому Юра відверто зрадів. Кілька разів бачилися у Києві.

Від самого Юри я телефоном дізнався про його нещастя, яке потім закінчилося так трагічно. Серйозно захворів його молодший син Владислав, на той час студент Харківської юракадемії. Юра бідкався, він дуже любив своїх синів. Він сподівався вилікувати Владислава, звертався за допомогою, в тім числі й фінансовою. Пам’ятаю його радісний голос в телефоні, коли з’явилася надія на одужання.

І ніколи не забуду його фрази, коли він зателефонував 21 квітня 2016 року. Фразу, яку він ледве вимовив крізь сльози: «Все, Толя, я везу свого сина з Полтави… мертвим, в домовині… Немає мого Владислава». І — відключився.

Я не міг передбачити, що то була наша остання розмова. Вже згодом ми дізналися, що Юри не стало. Він не витримав втрати свого Владислава. Напевно, на це невимовне горе вплинули ще й негаразди в родині. Ні, не в самій сім’ї Юри – там все гаразд. А от були, на жаль, проблеми з іншими, дуже близькими людьми. Вони не додавали Юрі, який був вразливою людиною, ні настрою в тяжкі для нього хвилини, ні здоров’я.

Стався інсульт з крововиливом в мозок. Юра чотири дні боровся за життя в Олександрійській лікарні Києва. 20 червня 2016 року Юрія Яненка не стало. Від дня смерті сина Владислава пройшло лише два місяці.

…Сьогодні я знайшов телефон Ліди, дружини Юри. Ми довгенько говорили, хоча до цього ніколи з нею не бачилися і не чулися. Прощаючись, Ліда крізь сльози сказала: «То неправда, що час лікує. Нічого він не лікує. Рана болить…». Сьогодні Юрію Яненку виповнилося б 55…

P.S.
На жаль, у своєму архіві не знайшов фото, де б Юра був крупним планом. Натомість є фотка, де ми проводжали його в армію. Юра – крайній ліворуч, усміхнений, у кепці. А на іншій світлині — наша футбольна команда, коли ми виграли якийсь турнір між гуртожитками. Юра сидить у другому ряду, другий праворуч, примружився у момент зйомки, у руці воротарська рукавичка…

Анатолій Гаркуша

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.