Немає з тих світів дороги на землю. Нашу грішну, обитовану, рідну землю. Тут ми — живі — воюємо, чекаємо Перемоги, плачемо, радіємо, любимо, ненавидимо, щось ділимо й доводимо одне одному… Словом — живемо. Сьогодні минув рік як Ти, Василю, мій чоловік, моя споріднена душа, у цей чорний лютневий день розсипався білим снігопадом і щез у тому вимірі, куди живим зась.
Смуток ходить слідом. Спогад ходить поруч. Наші двадцять спільних років лишилися у світлинах і пам’яті. Ми мали спільну справу, спільних друзів, разом раділи і хвилювалися за рідних. Тепер я це роблю сама.
Не справляюся часто. Не звикла. Ось не змогла домогтися, аби нарешті вийшов Твій роман про Йосипа Сліпого, якого за життя не дочекався. Думала, що хоч до роковин смерті вийде… Але… Вибач. Маю надію, що таки презентуємо людям Твою останню багатолітню працю. Залежить від видавництва…
Потяг під’їжджає до Чернівців. Я скору прийду на Твою могилку. Ця буковинська земля стала Тобі останнім прихистком. А Небеса — вічним домом для Душі.
Світла пам’ять Тобі, мій вірний Друже!
Пом’яніть сьогодні Василя Фольварочного…
Він любив життя, любив людей, любив Україну, любив пісню «Цвітуть осінні тихі небеса»…
Він любив…
Тетяна Фольварочна
