Провели в останню дорогу Дмитра Павличка. Відійшов у вічність патріарх новітньої української літератури, один із титанів українського національного відродження ХХ-го століття. … І був непривітний перший день місяця лютого… І був мовчазний, принишклий Стопчатів – рідне село великого поета… Стопчатів, про який він згадував у своїх спогадах, у своїх розповідях, у своїх виступах…
Ось хата у вузенькому провулку з дорогою, мощеною каменем (кажуть, що то Павличко подбав, щоб до його батьківської хати вимостили шлях; мабуть, з думкою про майбутній музей)… Хата, в якій він народився, з якої малим пішов у світ незнаними шляхами, і в яку повернувся з далеких і близьких доріг лише ось тепер, на кілька годин – перед тим як навіки лягти в сиру землю неподалік на сільському цвинтарі…
Сільська хата, поставлена сто чи й більше років тому, і зроблена майстровито й доладно, по-хазяйськи, але котра вже давно віджила свій вік, і залишилась у проминулих часах, лише зберігши сумний запах минувшини і пам’ять…
… На невеличкому цвинтарі, поруч із старовинною церквою (побудованою, як засвідчує табличка на стіні при вході, 1492 року) – могили Павличкових тата і мами, і ще старшого брата Петра, якого забили німці в 1944 році. Відспівування в церкві, церемонія прощання при вході в церкву, – і ось скромне місце останнього спочинку визначного Майстра. Поряд із татом і мамою…
Що є людина на цьому світі?
«Один у другого питаєм…»
І що зостається, коли меркне світло?..
Залишається нами створене і прожите. Хтось по собі залишає купи нажитого добра і злата, які насправді є черепками на скрижалях вічності, а хтось – добру пам’ять майбутніх поколінь… Дмитро Павличко достойно пройшов складний шлях свого довгого і непростого життя… Дмитро Павличко, котрого Господь у вирішальну історичну миттєвість визначив, у числі небагатьох обраних, на високий державницький чин… Дмитро Павличко, котрий залишив по собі унікальний спадок, відтворивши у своїх творах драматичний час, в якому жив і творив…
Ось це й залишиться. Мабуть, назавжди, поки буде Україна… І буде ось ця свята земля древнього Карпатського краю, котра породила великого Українця…
***
Іще подумав, коли дивився на зажурених людей, котрі прийшли прощатися з Дмитром Васильовичем… Переважно це були мешканці Стопчатова, довколишніх сіл, інтелігенція з Івано-Франківська. Від обласної влади приїхала молода пані – керівниця облдержадміністрації з кількома своїми чиновниками. Вона привезла вінка «від Президента», побула кілька хвилин у хаті, де стояла труна, а потім поспішила покинути місце прощання з класиком української літератури і видатним державним діячем, – певно ж, у невідкладних справах. Більше не було нікого з чиновників – ні з того ж таки Івано-Франківська, де головою обласної ради – палкий свободівець Сич, ні з печерських пагорбів Києва… Не було й якогось, бодай дрібненького, чиновника із культурного відомства пана Ткаченка.
Ось Вам, Дмитре Васильовичу, і вся пошана від української влади!.. Ось Вам визнання за Ваш невсипущий труд, який назавжди залишиться в історії!.. Ось Вам дяка за Ваш талант і Ваш геній!.. Ось вам, дорогі українці, смачний плювок в обличчя…
Пігмеї. Нікчемні, дрібні пігмеї, випадкові персонажі української історії… Може, вам нагадати? Ще двері з ваших високих кабінетів не встигнуть за вами зачинитися, а про вас уже забудуть. Забудуть ваші прізвища, чини й посади. І директорів, і нардепів, і міністрів… І ще дякуйте, щоб люди не плювали вслід. А Павличка пам’ятатимуть і шануватимуть завжди…
Пам’ятаю ганьбисько з відзначенням 90-ліття нашого класика. Це був вересень 2019-го року, і Національна опера готувалась до великого ювілейного вечора. Міністерство культури в особі одного заступника брало безпосередню участь у підготовці. Вже була узгоджена програма, розповсюджені запрошення… Аж тут, в останній момент, щось десь сталося. І заступник міністра раптово перестав «виходити на зв’язок». Без жодних пояснень. Так ніби не стало чоловіка. Ні наші листи, ні дзвінки, ні есемески, ні візити до Мінкульту результатів не принесли – чиновник безслідно пропав. Збігали останні дні, ми не знали що казати людям, котрі телефонували, щоб дізнатися щось про вечір; ми не знали, як все це пояснити Павличкові… А високий чиновник і його відомство мовчало…
Безперечно, причина була зрозуміла – державницька, безкомпромісна позиція Павличка, його харизматичний чин, який не міг подобатися дрібним «зеленим» чиновникам, котрі тільки почали освоювати владні крісла. Вирішили помститися. Але ж наскільки це по-містечковому низько, наскільки примітивно і гидко!..
І ось що подумалось: раніше, до війни, вони казали, що їм було байдуже, під яким пам’ятником цілуватися: Бандері чи Сталіну. Нині, коли всі ми, і вони в тому числі, нарешті переконалися, що русскій мір несе смерть і руїну, українська земля нарешті очищується від русско-сталінських знаків і символів. Однак у мене запитання: а хто буде нашими героями, нашими символами після нашої перемоги? Герої війни – так, безперечно. Але цього недостатньо. Силове поле нації і держави має формувати пантеон національних героїв – героїв, які віддали життя за рідну землю на полі битви, і світочів, котрі несуть світло для нації.
Дмитро Павличко – один із найвищих достойників цієї золотої плеяди. І мишаче вовтузіння чиновників довкола його п’єдесталу, уже возведеного людською любов’ю і всенародною славою – лише дрібний епізод теперішніх драматичних часів… Так закінчується земний шлях, так починається шлях у вічність…
Михайло Сидоржевський
