«Минеться все, але любов моя// не зронить цвіту навіть восени…» Сьогодні 72 роки від дня народження навіки молодого Володимира Івасюка! З цієї нагоди додам трохи і свого щему… Ще студентом, уперше подорожуючи в Карпатах, зупинився я переночувати у готелі у Вижниці…
Оформляючи мене на нічліг, адміністраторка сказала: «Увечері підіть у наш ресторан — у нас дуже гарний оркестр». Ну, які у студента гроші на ресторан! Адміністраторка, очевидно, відчула, як я знітився, і заспокоїла: «Їжу купувати не обов‘язково. Просто послухаєте…»
Тим оркестром був вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка». Грали й співали такі ж, як і я, хлопці-студенти. Враження було дивовижне! (Соні Ротар у тому ансамблі ще не було: на той час її ім‘я мені уже було відоме — ми пересікалися на заключному концерті Всесоюзного фестивалю художньої самодіяльності в Москві, в якому вона брала участь.)
Так уперше я почув В. Івасюка.
Минуло декілька років. Як завідувач відділу культури газети «News from Ukraine» підготував до друку у перекладі англійською гарно написаний матеріал свого колеги з київської молодіжної газети О. Климчука «Червона рута Софії Ротару». Щось там треба було уточнити в Івасюка, і я зв‘язався з ним телефоном.
Відбулася коротенька розмова. У моєму архіві зберігся і коротенький лист від В. Івасюка.
Трагічна смерть композитора була шоком для всіх шанувальників його творчості. Ні для кого не було секретом, що це була робота радянських спецслужб.
Володимир Іваненко
